Олександр Тесленко - Кут паралельності

«Стеля! Біла стеля. Матова, злегка лискуча, ніби вкрита білою емаллю… Мабуть, пофарбована водоемульсійною фарбою, бо ж у кімнатах не фарбують емаллю… У кімнатах… А де я зараз?»

Андріан заплющив очі, міцно склепив повіки і довго лежав нерухомо. Намагався пригадати вчорашній день, але… «Що ж було вчора? Було море… Оранжевий намет стояв майже на самому березі…»

Андріан розплющив очі, трохи звівся на ліктях. І раптом побачив Валерію. Вона стояла біля вікна.

— Де це-ми? — запитав Андріан тихо і вдавано безтурботно, хоча серце аж заходилось від хвилювання.

Кімната невелика, майже квадратна, вікно зашторене оранжевою в ромбики тканиною, по праву руку від ліжка — книжкова шафа і чотири полички з книжками, на стіні над ліжком — зеленкавий килим, біля вікна стояв письмовий стіл, на ньому — маленький телевізор «Електроніка».

Валерія обернулась, і Андріан аж здригнувся: то була ніби не Валерія. Вона й не вона. Великі очі, довгі вії і зеленкава райдужка довкола зіниць, але щось дивне, незнайоме пульсувало в її погляді. Розкрилля брів. Дві глибокі зморшки на чолі, їх ніби не було вчора. Іронічна посмішка на вустах…

— Де це ми? — запитав знову.

Вона усміхнулася, здав’алося, якось загадково, нічого не відповіла.

«Море… Вчора було море… А як я опинився в цій кімнаті?»

— Я щось ніяк не прокинусь… Котра година, Валеріє?

— Восьма ранку, — вона відповіла зразу, наче дивилася на годинник.

«Ще мить тому я сподівався побачити море… Відчував тепло сонця і чув шум прибою… Але потім… Потім ніби хтось клацнув вимикачем, і сонце згасло…»

— А хто вимкнув світло? — раптом запитав, мимоволі перевівши погляд на світильник з жовтавого скла.

— Я вимкнула. А чому ти запитуєш?

— Вранці?

— Ще вчора вимкнула, коли ми приїхали серед ночі, — знову засміялася, і той сміх повторився відлунням кілька разів у збудженому мозкові Андріана.

— Сьогодні субота? — запитав він, не знаючи, як йому повестися, як зорієнтуватися в просторі і часі.

— Так… — почув у відповідь і трохи втішився тим, що не помилився. — Хочеш ще поспати? Сьогодні вже не треба розкладати багаття і варити туристську юшку.

«Тож було багаття, була юшка, море, намет… Але як я потрапив до цієї кімнати? Якісь химери…»

— А де ми поділи намет? — запитав сторожко.

— Лежить у коридорі. Там усі наші речі лежать.

З котрогось із вікон сусіднього будинку, що проглядав у шпарку між оранжевими шторами, долинули джазові ритми.

— Я чомусь нічого не пам’ятаю… Як я опинився тут? І де ми?

— У Києві… Оксана підкинула нас машиною…

— Оксана? Хто це?

— Моя сестра… Ти справді нічого не пам’ятаєш? — загадково усміхнулася Валерія. — Це все Оксанині жарти. Ти вибач, вона, як дівчисько, коли чимось захопиться.

— Які Оксанині жарти? Вночі були ще на морі, а вранці вже тут, у Києві… За вісімсот кілометрів… І я нічого не пам’ятаю… Що це, Валеріє? Розкажи…

— Що розказати? — дівчина підійшла і лагідно провела долонею по його чуприні.

… Гомонів людний вокзал. Андріан сидів на рюкзаку, чекаючи посадки на ужгородський поїзд. Вечоріло. Призахідне сонце пробивалось помаранчевими відблисками через великі вікна вокзалу. В Сваляві на нього чекали хлопці. Залишався останній тиждень його відпустки. Перед цим були відвідини батьків у Донецьку, була Прибалтика… А в уяві вже зринали карпатські краєвиди. Сидів на великому рюкзаку, тішився скорою зустріччю з горами.

Станційний транслятор, декілька разів повторив настирливо:

— Пасажира, що відстав від носильника номер тринадцять, просять забрати речі в чергового по станції.

Несподівано Андріан почув над собою жіночий голос:

— Дозвольте пройти.

Ті слова вигулькнули з вокзального багатоголосся, і Андріан не відразу зрозумів, що вони адресовані йому.

— Дозвольте пройти.

«Невже обійти важко?»- подумав Андріан, підводячи голову, і завмер, вражений красою дівчини в зеленому светрі із невеличким рюкзаком за плечима.

На хвилину запанувала пауза.

— Проходьте, — нарешті вимовив він.

Але дівчина стояла, дивлячись лагідно, немов сестра чи давня знайома:

— Куди їдеш, Андріане?

— Ви мене знаєте? — запитав і подумав, що, мабуть, це одна з хворих, яку він колись лікував і яка запам’ятала його.

Але хвора б не звернулася просто по імені…

— А ти мене не впізнаєш?

— Ні…

— Ми вчилися разом.

Андріан напружено пригадував обличчя всіх однокурсниць медичного інституту, але впізнати не міг.