Олександр Тесленко - Кут паралельності

— Шановний Білкаре, пробачте, я нещодавно познайомилась з вашим записом в Інканському центрі біокібернетики і дуже хочу…

— Пробачте, але то не мій запис.

— Не ваш?

— Так. То запис мого попередника. Його також звали Білкаром, але він був створений з надзвичайно чутливими рецепторними системами. Тепер уже незаперечно доведено, що такі конструкції не можуть функціонувати адекватно. Чутлива рецепторна система обов’язково провокує асоціативні зрушення в церебеляторі, одне слово…

— Ви знайомились з записом… свого попередника?

— Так, безумовно.

— І що ви можете сказати?

— Загалом, гадаю, я вже все сказав.

— Так, але чи не здається вам, що там є зерно істини? Принаймні це могло бути.

— Що могло бути?

— Я хочу скааати, що можна припустити існування якихось ефірних створінь, котрих ми не бачимо, але…

— Але, на жаль, я не зможу нічим вам допомогти.

— Чому?

— Тому, що я не бачу ніяких номмогранів. І не хочу бачити… — додав по паузі. — Даруйте, на мене чекають».

(Ярутка Лінгул.

«Міфологія та погляд, у майбутнє» .

Видавництво «Земля», 2979 рік).

З відомим лікарем Андріаном Михайловичем Голубом я заприятелював йіайже випадково. Хоча ми з ним давно сусіди. Часто зустрічалися коло поштових скриньок чи в кабіні ліфта, він мешкає поверхом вище. Я знав його як людину завжди заклопотану і поважну. Вже не молодий, відомий хірург. При зустрічі ми просто віталися, одного разу довелось запитувати, чи не протікає у нього ванна (коли на моїй стелі з’явилась волога пляма), а то колись, як не було світла, він приходив до мене, просив свічку. Ми майже не розмовляли з ним навіть тоді, коли я звертався до нього за лікарською допомогою (дочці ставили діагноз: вроджений вивих стегна), він уважно роздивився наш рентгенівський знімок, довго обмацував ніжки доньки і сказав лише: «Не хвилюйтесь. І забудьте про це. Все буде гаразд. Ось побачите». І раптом минулого року, це була осінь, вечір, за вікном лопотів дощ, хтось подзвонив. Я відчинив двері і здивувався, побачивши сусіда.

— Добривечір.

— Заходьте, будь ласка, — я увімкнув світло в коридорі і стояв чомусь досить розгублено.

У всій його поставі відчувалося не зрозуміле мені хвилювання.

Ми сіли до столу в моєму кабінеті. Від сигарети лікар відмовився. Я також не став курити, чекав, що ж він скаже. Сусід раптом дістав з кишені книжку (мою книжку) і якось сторожко запитав:

— Пробачте, це ж ви написали? Так?

— Я написав… — сказав якомога спокійніше, ще не розуміючи, до чого ж схилиться розмова.

А мій сусіда відразу ніби заспокоївся.

— Я боявся помилитися… Ви на цій фотографії, власне, це навіть не фотографія, а малюнок, не зовсім схожі самі на себе… — посміхнувся. — Вчора купив і вже прочитав. А потім поглянув на портрет автора — знайоме обличчя. І подумав про вас. Даруйте за відвертість, але… ви гарно пишете. У вас дещо незвична фантастика. І знаєте, чому я прийшов, чому потурбував вас?..

Я не витримав і закурив. Підійшов до вікна, прочинив кватирку.

— Я нікому про це не розповідав. Нікому. Все одно б не повірили, ще й думали б, що я з «химерами». Але ж це все було зі мною. І саме вам я відважуюсь розповісти свою історію. Врешті, ви ж фантаст, можливо, ви щось домислите і напишете. Можете навіть мені не вірити, але, як сказав один ваш герой, «прожите життя, як написана книга». А книга мусить бути хоч кимось прочитана. Тож якщо дозволите, я розповім…

Я попросив дружину, щоб зварила нам кави, і сів до столу.

— Коли я поселився в цьому будинку, мені було тридцять років. Ще не був одружений. Хлопчисько…

Лікар хвилювався.

Того вечора він розповів мені свою історію…

… Андріан усміхався крізь сон. Вже передчуваючи мить скорого пробудження, він уявляв, як зараз піде до моря, запливе ген за буйки до самого виднокола, ляже на спину й лежатиме з заплющеними очима, прислухаючись, як солона вода лоскоче губи, дзумить і поплямкує у вухах, перекочується спроквола через груди… Ніби чув приглушений шум прибою, відчуваючи тепло сонячного проміння через заплющені повіки.

І раптом наче хтось клацнув вимикачем, і сонце загасло.

Андріан через силу розплющив очі, все ще сподіваючись побачити перед собою оранжевий дашок нового польського намету, невеликий прямокутник марлевого віконечка, Валерію, заховану під блакитним нейлоном спальника, вже набирався рішучості виборсатись зі свого туристського затишку, вистромити голову з намету і глибоко дихнути…