— Там, на заводі, ти будеш сам, а це теж недобре! Ну, побачимо, побачимо! Не знаєш, чи її батько дома?
— Не знаю, ми просто з летовища!
Я не втерпів:
— А, може, і я до чогось придамся вам…
Дядько навіть не глянув на мене:
— На тебе ще прийде час!
Це було все. Не розумію, пощо покликали і мене на цю нараду, хіба щоб випити з ними коньяку й кави.
Другого дня ми удвох пішли до Гаськи. Дівчина стрибнула до Семена від несподіванки й повисла з радости на його раменах. А я стояв сам і не знав, що з собою зробити. Приловив себе, що посміхаюся недоречно.
— Здорові були! — сказав до нас інженер і далі заглибився над своїми планами.
А Гаська лепетіла:
— Знаєш, Семене, що мої батьки придумали сьогодні? Вперлися, що я повинна пізнати інші країни й народи, отже слід мені студіювати в якомусь закордонному університеті. А мені не хочеться!
«Ага, — подумав я, — уже знають про Семена. Хочуть наладнати так, щоб розлука не була дуже болісна».
Семен зітхнув:
— Прийшов я тобі сказати, що мушу виїхати у тропічну країну. Дядько вклав великі гроші в металеву індустрію і висилає мене туди.
Гаська обвела Семена здивованим поглядом.
— Як? Твій дядько має стільки фабрик і ще придбав одну більше?
— І я питав його про те. Для доповнення сітки, — сказав. Мушу їхати.
Віддула губки.
— Надовго?
— На рік-два!
— О, це не довго, час скоро біжить, — завважив я.
А інженер, не відводячи погляду від паперів, вмішався в розмову:
— Це добре складається. Гаська теж поїде за кордон на студії. Не завадить їй побачити трохи іншого світу.
— Коли йдеться про мене, то я його бачив доволі! — прищурив очі Семен. — А куди їде Гаська?
— Ми ще не рішили, врешті, це не пильна справа.
Я хотів сказати, що добре було б, якби Гаська поїхала в те місто, що й Семен, але не вспів, увійшла бабуня, і Семен розповів їй новину.
— Їдеш від нас? А що старий на це?
— Який старий?
— Та твій дядько!
Інженер розреготався над планами:
— Який старий, бабуню? Таж він набагато молодший від вас!
— Що таке верзеш? Ти моїх літ не числи, бо й так помилишся! Ви всі якісь диваки тут. Самі товчуться по світі, і ще дитиночку Гасю намовляють. Серце моє чує, що це затія того старого, дядька твого!
Від того дня Семені мав ще менше часу, як досі.
Часом і я бував з ними, коли дядько Павло випитував Семена, наче на іспиті. Але разом з цим і розповідав про своїх знайомих, описував їхній вигляд, привички і вдачі, і мені здавалося, що, зустрівши когось з них, я міг би пізнати їх від першого погляду. Одного разу він спитав Семена:
— А ця твоя Гаська яка, вперта може, завжди хоче поставити на своєму?
— Не знаю, не думаю, — непевно відповів Семен.
— Як не знаєш, то перевір! Ми мусимо знати все, розумієш? Щоб передбачити реакцію людини. Вміє тримати язик за зубами?
— Не знаю.
— А, може, ти взагалі її не знаєш? Як це так? Іди, іди і перевір. Наприклад, скажи їй, що підете в кіно, а перед самим будинком скажи, що ти роздумався. І знову видумай собі щось таке химерне. А завтра скажеш мені, як вона реагувала.
— Я вже можу сказати! — підхопив я. — Просто не хотів би бути в той час Семеном.
Дядько тільки покивав головою.
Такі досвіди над вдачею Гаськи ніяк не сподобалися Семенові, але дядько був твердий, і Семен виконував його накази без спротиву. А коли Семен переповідав поведінку Гаськи, а я ще й підтверджував, дядько не ховав свого вдоволення.
— Каже тобі правду в очі? Це добре! А тверда і вперта — теж добре! Ну, побачимо!
Цим «побачимо» завжди кінчалися їхні чи наші розмови. Врешті, одного дня дядько вирішив:
— Сьогодні вночі поїдеш. Не прощайся з дівчиною, я це поладнаю. Щоб ні одна жива душа, крім нас трьох, нічого не знала. Ні до кого не пиши, хіба тільки до мене, і то тільки за моїм дозволом. Будемо порозуміватися короткими хвилями.
По хвилині продовжував, відчуваючи, що винен якісь пояснення.
— Вірте мені, хлопці, я маю причини зберігати всі засоби обережности. Мої останні досліди, а головно пошукування за особливими сирівцями, мабуть, звернули увагу ворога. Треба нам звикати до якнайсуворіших вимог обережности, хоч, може, вони і важкі.
Підійшов до сховку в стіні й вийняв звідти папери.
— Твої документи. Вони правдиві, тільки ім’я та прізвище не ті.
Про чимало справ нагадував ще дядько, та врешті простягнув руку:
— Ідіть уже, ідіть!
Коли ми сідали в авто, я оглянувся. У вікні стояв дядько Павло й дивився нам у слід.
Читать дальше