Юрій Тис: К7

Замовк на хвилину, а я подумав про цього дивака дядька, що завжди ставився до нас як рідний батько, а ми з подивом дивилися на нього. З подивом тому, що він був інший від усіх, і не старався пристосуватися до вирівняної безобличної маси, що нас оточувала. Навпаки, і нас навчав, щоб і ми старалися бути іншими, не подібними до «всіх», щоб завжди плекали свою духову окремішність. Тут мушу пояснити, що я попав у це товариство відносно недавно. Мав п’ятнадцять років, коли згинули мої батьки у катастрофі. Я залишився сам і, пам’ятаю, великий страх огорнув мене перед світом. Тоді написав до мене дядько Павло. Приїхав і взяв до себе. Хотів вивчити мене на атомового фахівця, але, на щастя, це йому не вдалося. Мене потягало мистецтво, я рисував і писав, кепсько і ні до чого. Дядько не дорікав, здавалося, навіть не цікавився мною, коли я перейшов вивчати малярство в академії, кинув по одному році, перейшов на літературу і теж кинув ради однієї дівчини. Познайомився з нею на вечерницях, ми мали на головах чудацькі шапки, а в головах алкоголічні випари; серед вереску і музики я здобувся врешті сказати їй те, що мріяв. Але дівчина виявилася заміжньою, а крім цього відомою поеткою. Вона завела мене до свого чоловіка, що був видавцем. Скоро ми поринули в дуже розумну розмову, в якій я висловлював нібито мої вироблені і тверді погляди на літературу, з яких він опісля насміхався просто мені в очі. З цієї історії вийшла наша велика приязнь, тим більше, що його Зоя віком могла бути щонайменше моєю мамою. Але навчання я покинув, потрохи писав короткі оповідання, а тепер засів до повісти; це видавець намовив мене на «широкі полотна». На це все дядько не казав нічого і потурав мені, але всі інші, зокрема «тітки», однозгідно ствердили, що я нероба й непотріб.

— Однієї весни повіз мене дядько в іншу країну, — почув я голос Семена. — Над нами шуміли пальми, дядько витирав піт з чола і тягнув соломинкою віскі з содою. А вечором ми сиділи в бамбукових кріслах на терасі великого готелю. Тубільці співали за гаєм свої монотонні пісні, а дядько почав: «Прийшов час сказати тобі, як було і як має бути. Ти хлопець великий, скільки тобі? Шістнадцять? Тож розповім тобі про рід твій, про твої завдання».

Ці Семенові слова насторожили мене. Саме я від деякого часу цікавився цілим нашим комплексом: дядьком, що мене прийняв до себе, Семеном, що промовчував багато, коли я починав його розпитувати, і взагалі цілою неясною атмосферою, яка мене оточувала.

— Наче не з цього світу було дядькове оповідання. — Семен сів вигідніше й закурив цигарку. — Ніколи не забуду тих подій, про які говорив мені дядько, невідомих мені. Мій рід, як виходило з його слів, старий і заслужений від довгих століть. Хто цікавий, міг би знайти не одне в давніх архівах нашої батьківщини або в писаннях учених людей. Це тривалі речі! Мої предки були серед хмельничан і серед мазепинців, багато років тому один з них згинув в обороні Києва під Крутами, інший вилікувався з ран, але загибав роками від туберкульозу, аж згас на чужині. Один був пізніше старшиною повстанської армії, а один виховався від немовляти в домі заможного свояка. І цей свояк, — глянув на мене Семен, — це твій предок з бічної лінії, і тим самим ми теж свояки, хоч наче б десятий кіл у плоті, як колись казали в нас.

— Славно! — скрикнув я. — Таку вістку треба належно вшанувати!

— Ти вже напевно собі вшануєш, а поки що слухай далі, бо час іде, а я не можу спізнитися на літак. Отож, цей свояк не був багатієм з роду…

— Спекулянтом був! — перебив я, щоб пояснити ситуацію.

— Еге ж. Доробився на війні, його син помножив майно тисячократно, а внук ще більше.

— О, варто познайомитися з цим внуком! — скрикнув я.

— Це дядько Павло!

Я закам’янів з дива. Такий багатій!

Семен розповідав далі. Довідався від дядька, що батько Семена пішов перед роками на рідні землі з таємним завданням і не вернувся. За нього відправили панахиду на чужині.

Це мене схвилювало. Я з болем помітив, як у двох словах скривається велика трагедія української людини: що там людини — цілих поколінь! Велике завдання боротися за народ, одна невдача, а з цим катування, самітня смерть у муках, а для світу? Убогі слова: не повернувся!

Дядько Павло зрозумів поклик роду. Це не безбатченки невідомого початку, а спільнота крови, у якій віддзеркалюється ієрархія нації.

— Тепер розумієш, чому дядько заопікувався тобою і мною? Щоб старинний наш рід ішов далі у майбутнє гідно і чесно. Ієрархія нації!