Юрій Тис - К7

— Гори! — прошепотіла Ксеня. — Мої вимріяні гори!

А далі Львів з святим Юром, старинними церквами, ринком і ратушею, і далі, над Поділлям, до Києва.

Захоплено ми дивилися на панораму Дніпра і золотоверхої столиці нашої батьківщини. Але до міста ми не долетіли. Треба було причалювати в лісі, на ледь видній поляні, не багато більшій від нашої «Сороки». Коли «Сорока» торкнула землю і ми вийшли з корабля, підійшов до нас гурт людей. Чотири були в одностроях, один у цивільному. Він висунувся до переду і, бистро обвівши поглядом нашу групу, підійшов до дядька:

— Дядько Павло?

Дядько простягнув йому руку.

Це був легендарний провідник ОУН.

Батьки Гаськи залишилися позаду, а провідник привітався з нами:

— Приємно мені познайомитися з вами! — заговорив. — Цікаво, чи вгадаю ваші прізвища!

І він підійшов до нас:

— Семен?

— А це, певно, Гася! — засміявся. — Не трудно вгадати, коли стоїть біля Семена!

— Ксеня! Вітаю, три роки не бачив! Тоді, — пояснив, — я їздив як експерт від алюмінієвих заводів за кордон, і там ми зустрілися.

Підійшов до мене:

— Ну, як останній, то мусить бути Панько! — стиснув мою руку.

Поки йшла розмова, отака товариська гутірка, я приглядався до провідника. Невелика ростом людина, навіть і незамітна, коли б зустріти на вулиці. І обличчя таке змінливе, що збагнути його характер зразу важко.

За кілька хвилин з ліска виступили вояки, накрили «Сороку» маскувальним полотном і поставили біля неї сторожу.

— Це забезпечення проти цікавих! — пояснив провідник. — Мусимо зберігати наші таємниці, бо майбутнє непевне, а береженого Бог береже! При нагоді, як дозволите, огляну ваш корабель, а поки що поїдемо?

Ми рушили автами до міста. Їхали вулицями, якими проходили люди, і ніхто не звертав на нас особливої уваги. Місто вражало нас красою, зокрема алеями та квітами, що прикривали часто старі, запущені, давно не відновлювані доми.

— Усе буде тепер як слід! — говорив провідник.

— Україна багата держава, і ніхто вже не буде її визискувати. Україна перестала бути колонією Москви.

— І нічиєю іншою не буде! — відповів дядько.

Ми завернули в обширне подвір’я і зупинилися перед гарним старинним будинком.

— Це тут головна кватира ОУН. Вибачайте, коли не все наладнане, але маємо важливіші справи, повірте!

— О, напевно! — заговорив я. — На все прийде свій час.

Ми ввійшли до невеличкої кімнати, прикрашеної портретами наших історичних постатей. Провідник станув за столом і звернувся до нашої групи:

— Друзі, маємо перевести скромну церемонію. Ви всі з нашої шістки, крім одного Панька, є членами ОУН. Сьогодні прийшов час, щоб і Панька за те, що зразково виконував свої обов’язки, за його гідну національну поведінку нагородити членством в Організації Українських Націоналістів!

Я глядів на провідника, не чув його дальших слів. Не знаю, як це сталося, я запам’ятав тільки Хрест і Тризуб на столі, прикритому синьо-жовтим прапором, і слова присяги: « Завжди і всюди боротися за Суверенну Соборну Українську Державу! »

Наче непритомний, я приймав привітання з великим відзначенням, одне пам’ятаю, як Ксеня обняла мене й щиро розцілувала.

А по полудні було свято проголошення державности. Площа перед Софійським собором була повна народу, на вулицях і по залах закладено гучномовці, цей день мав стати навіки державним святом України.

Ми, як гості, дістали місця на балконі зали, в якій відбувався історичний акт. Під оплески делегатів і гостей увійшов у залу тимчасовий уряд з президентом на чолі. Після кількох вступних слів президент відчитав ухвалений делегатами акт відновлення української держави. Усі присутні вислухали його стоячи, після чого збори закрито.

— Ось, дорогі мої, — промовив до нас дядько, — ми були свідками події, про яку писатимуть історики, яка залишиться в пам’яті багатьох генерацій нашого народу! Яка приносить щастя і світле майбутнє Україні!

— І до якої ви, друзі, приклали багато зусиль та праці! — почувся голос провідника, якого ми досі й не завважили.

— Усі в більшій чи меншій мірі виконали свій обов’язок, — відповів дядько. — Та нема про що згадувати! Ось перед нами ще багато завдань, ворог змагатиме за допомогою інших відвоювати те, що захопив і втримував століттями. Мусимо бути сторожкі, бо приятелів не маємо і сили наші ще слабкі!

— О, — усміхнувся провідник. — Сила в нас є! Вона тільки ще незорганізована, ще не схоплена в тверді державні рамці!