Юрій Тис - К7

А другого дня прийшов дядько з радісним обличчям.

— Сідайте і слухайте!? — сказав, розсівшися у фотелі.

У руках тримав кілька листків паперу.

— Отож, учора я переслав до нашої зв’язкової деякі накази. І сьогодні маю звіт. А саме я переслав їй зміст нашої летючки, який вона мала помножити електрично й розкинути в головній залі засідань Спільноти Народів.

Виявилося, що саме відбуваються головні збори делегатів з цілого світу, які обмірковують якісь там дрібні справи. Цікаво, що не було в залі представників Радянського Союзу, ні радянських республік, між цим і України, ні сателітних держав. Не знаю, чи вони самочинно не появилися, чи, може, виїхали, або дістали такий наказ з Москви? Та це не важне.

— А як зв’язкова дісталася у залу? — поцікавилася Гаська.

— О, звичайно, засідання було публічне, бо теми нарад не мали великого значення. Отож зв’язкова взяла з собою пропагандивну ракетку…

— Яку? — спитав я, зацікавлений появою нової зброї.

— Це невеличка ракетка, от так розмірів мізинного пальця. У наших акціях ми ставили її де-небудь під стіною і йшли на свої місця. У відповідному моменті запалювали її електрично, от так, як вмикається телевізію на віддаль. Бувало, шукали тих, хто був близько ракетки, і арештовували іноді підозрілих, але успіху не мали ніколи. Отже, наша зв’язкова зробила те саме в залі Спільноти Народів. Ракетка піднялася вгору, спочатку безгомінно, а опісля почала кружляти під стелею з характеристичним свистом — ну, і розкинула наші летючки. А на кінець, як звичайно, згоріла дотла..

— І що далі? — не втерпіла Гаська, коли дядько замовк на хвилинку.

— Далі? Великий галас у залі й велика втеча делегатів. Було багато потоптаних і побитих. Кожний рвав до виходу, щоб рятувати життя. Відомо, що дипломати й політики не відзначаються мужністю. Воліють спиратися на силу інших. А що це завдання не було нашою акцією, тільки певного роду забавою, то зв’язкова, що є теж начальником психологічної війни, дозволила собі змінити стиль летючки на такий, щоб налякати дипломатів. Летючка звучала так:

« Утікайте! Саме на тайній нараді Спільноти Народів вирішили обстоювати цілість М осковської імперії. Це розлютило нас до краю, і ми починаємо проти вас боротьбу. Бачите нашу силу? Наша ракета досягне вас у кожному місці, тут і у вас дома. Ніхто не сховається від нас! Знаєте, що діється в Московщині? Те саме буде з вами, якщо будете підпомагати Москву!

Шоста ».

— Що значить Шоста? — спитала Гаська.

— Нас п’ять, а вона Шоста! — відповів дядько.

— Летючка мені не подобається, — закинув я. — Неповажна, написана жіночим стилем.

Гаська щось заговорила обурено. Але дядько припинив нашу розмову:

— Летючка добра, саме для дипломатів Спільноти Народів. А тепер інша справа: існувала небезпека, що багато москалів схорониться для власної безпеки в Україні. Там вони певніші за своє життя, знаючи, що ми не будемо нищити території нашої батьківщини. Там вони могли б завчасу захопити провід, завести дисципліну в московських організаціях, одним словом, вчинити нам неабиякі пакості. Хочу повідомити вас, що цю небезпеку ОУН усунула. Просто повідомлено, що тимчасовий український уряд віддасть під воєнний суд усіх, які будь-яким способом шкодили Україні.

— Тепер московським злочинцям ясно, що їх чекає.

На цьому ми скінчили розмову й перейшли послухати радіо.

З повідомлень преси, переданих по радіо, виходило, що рішення Спільноти Народів остаточно не затверджене, як теж і наставлення цієї організації до подій в Московській імперії неодностайне. Багато членів Спільноти Народів відмовилися не тільки дати свій контингент війська, але взагалі брати будь-яку участь у цій справі. Дехто почав навіть обстоювати права народів до вільного державного життя.

Врешті, хтось підніс питання відомого з-перед декількох десятків років непередрішенства. У пресі піднявся крик захоплення. Непередрішенство, яке колись було звернене проти свободи народів у Радянському Союзі, тепер стало клапаном безпеки для переляканих дипломатів. Наголовки газет зарясніли словами: «Не передрішаймо! Наша традиція — непередрішенство!»

А московська преса з країн з-поза СРСР стала раптом ангельсько-сентиментальна. Живемо, мовляв, у часах високої цивілізації, і не місце нам на війни й революції. Усе можна наладнати по-доброму, мирними розмовами, тим більше, що всі народи Радянського Союзу стали вже однією спільнотою, якій не личить розв’язувати деякі дрібні непорозуміння воєнним шляхом.