Юрій Тис - К7

— Страшна спека!

— Певно, Венера наполовину ближче Сонця, як наша Земля. Але витримаємо в наших захисних одягах.

На Венері справді мряки уступали. Появилася велика сіра рівнина, а на ній кущі з листям зеленого та червоного відтінків.

— Є рослинність! — зрадів Семен. — Є життя!

Гаська підбігла до вікна з протилежної сторони.

— Глядіть, глядіть! Ріка!

Ми підбігли до неї. Справді, недалеко нас котилися хвилі жовтої води. Ріка була велика, другий берег потопав іще в мряці.

— Кожний з нас має взяти з собою апарати, потрібні для виміру радіації, постійного аналізу повітря, пошукувачі К7.

Семен метушився, кожному готовив усе потрібне, включно з припасами харчів, предметами першої допомоги і зброєю.

— Годі передбачити, що нас може там стрінути! — пояснив.

Гаська перша почала нарікати.

— Що? Ці тягарі я маю нести з собою? І ніхто мені не поможе?

Семен засміявся.

— Нести? Ми їдемо в терен автом!

— Яким автом? — здивувався я. — Ти думаєш, що на Венері є автостради?

— Наївний чоловіче! — кинув мені Семен. — Маємо з собою авто на гусеницях. Я забув вам про це сказати. Воно в магазині, де всі важкі апарати!

Годину пізніше ми їхали, обережно посуваючися вперед.

— А що буде, як стрінемо диких людей? — з острахом спитала Гаська.

— Гірше було б, якби стрінули цивілізованих! — вигукнув Семен, перекричавши шум моторів.

Терен був нерівний, і ми то обсувалися вниз, то стирчали передом авта вгору, то хиталися на боки. Кабіна була щільно закрита, і ми ще далі були відтяті від атмосфери Венери.

— Не можемо вийти, радіація засильна!

Знову наплили смуги мряки й закрили перед нами терен. Ми мусіли зупинитися. Мряки закрили нам теж нашу «Сороку».

— Пождемо! — заговорив я роблено спокійним голосом.

— За той час розглянемо околицю ультрателевізором. Ним можемо бачити і через мряку.

Але на екрані нічого цікавого не було. Камінь і пісок сірого кольору. Десь далі щось темніло, може, ліс, може, поле, вкрите рослинами.

Незабаром вітер розвіяв мряки, і ми рушили далі. Я оглянувся: на тлі сірої землі блистіла наша «Сорока», як великий полумисок.

— Радіація меншає, — зголосила Гаська, вказуючи пальцем на стрілку приладу.

— Що важливіше, — додав я, — і стрілка для вияву К7 рухається!

Усі глянули туди. Справді, стрілка почала легко дрижати і колихатися. Рівночасно ми в’їхали на м’який терен. Згодом він покрився зеленню малахітового кольору, що різко відзначався від червоного тепер ґрунту. Щораз глибше ми в’їжджали в зелене поле. Воно, здавалося, не мало меж. Тільки на обрію ще далі майоріла смуга темнішої краски.

Тут і там появилися кущі, а згодом малі деревини. Семен зупинив авто.

— Бачите? Радіація змаліла, ми зможемо вийти з авта. Вона, мабуть, сильна тільки місцями. Ну що ж, вийдемо?

— Безперечно! — відповів я.

Гаська мовчала.

Семен перший відкрив дверцята й вискочив з авта.

Його ноги глибоко погрузли в яскравій зелені. Він нагнувся і придивлявся до неї.

— Наче наш мох. Виходіть уже!

Я вискочив і відчув м’якість під ногами. Проте це було радісне враження. Від часу нашого вильоту я вперше мав знову під ногами землю.

Семен подав руку Гасьці, і вона плигнула з авта. Семен ще раз глянув на вказівку радіоактивности на апараті, що мав його при боці, і поволі звільнив шолом. Спочатку підніс його легко, так що повітря Венери входило малою щілиною; віддихнувши кілька разів, скинув шолом.

— Усе гаразд! Свіже повітря!

Завісивши шоломи на грудях, ми віддихали тепер вільно повітрям чужої планети.

— Чимось пахне тут! — сказала Гаська.

— Дуже вогке повітря, — завважив я.

— Ходім! — обізвався Семен.

Ми рушили вперед. Ішли легко по м’якому ґрунті. Могли тепер вільно розглядатися й розмовляти. Правда, не дуже вигідний космічний одяг гальмував трохи наші рухи, але ми були щасливі, що можемо тепер розрухатися, іти вперед, не зв’язані кабінами й коридором нашого корабля. Кущі ставали дедалі густіші й вищі, і перед нами станула стіна високого лісу.

— Листя як у нас на Землі, — завважив я.

— Квіти, квіти! — скрикнула Гаська й уже простягла руку по велику синю квітку.

Але Семен завчасу зупинив її:

— Не торкай нічого! Хтозна, чи ці квіти не отруйні для нашого організму. Хтозна, чи немає в них незнаних бактерій, перед якими можемо бути безборонні!

Чомусь то я похилився і враз скрикнув. Мої ногавиці були вкриті комашнею. Я почав обтріпуватися, Семен і Гаська також. Уся ця праця була нінащо. Рістню вкрили мільйони дрібних комах, які цілою лавиною повзли в різних напрямах і при цій нагоді обсіли наші одяги.