Юрій Тис - К7

А з СРСР приходять вістки про тиху й уперту боротьбу українців проти московського режиму. Вигідніше, однак, не писати про це, щоб не наражувати собі цієї східної потуги.

Дехто знову догадувався, що це був жарт, може, студентів, що студіюють технічні науки, а згодом потрохи вичерпалася уява дописувачів. Ось на боксерській арені смертельний випадок, то знову злодії дуже хитро обікрали банк.

— Семене! — залунав з другої кімнати голос Гаськи. — Ти що, дрімаєш?

— Ні, хочеш поїхати на прогулянку?

— Ні, я питаю, що далі?

— Як то що далі?

— А наша акція? Задрімали, чи що?

Семен підсміхнувся до мене.

— Ходім до неї! — сказав.

Ми пішли в кімнату Гаськи.

— Ми обидва з Паньком придумали таке: поки дядько пришле чи привезе К7, ми можемо почати діло з останками наших припасів. Послухай!

І він розповів наш план, який ми склали довгими ночами останніх двох тижнів.

Гаська захопилася ним. Підстрибнула радісно і, огорнувши його обличчя долонями, поцілувала в сам ніс.

— Що ти? — зареготав я. — Ти вже забула, де цілують?

Гаська спритно висмикнулася з Семенових обіймів, підбігла до мене і теж поцілувала мене в ніс.

— Дякую! — ввічливо промовив я.

— А то буде сенсація в світі!

— Сенсація не має значення, — відповів Гасьці Семен. — Важливіша користь! Ми мовчали два тижні. У Кремлі ждали, хвилювалися, не спалося і не «куталося», одним словом — непевність. Адже не дуже приємно чекати, коли на голову звалиться атомова бомба, та ще не знати чия, і не знати, чи зразу не розвалить цілого комплексу злочину й брехні, яким є СРСР. Отож напевно щось придумали проти нас.

— Проти нас?

— Ну, ніби проти тих, що кинули летючки. Шукатимуть нас. Ось у столичних газетах уже замовкли про летючки. За цим піде й інша преса. Наче б порадили їм. Мовчанка. Тиша! А коли мовчать, значить, щось готовлять!

— Хто? Захід?

— Захід ні, але Москва. Їздили дипломати сюди і туди, складали візити амбасадори, і, думаю, договорилися більш-менш так: ви, капіталісти, мовчіть, не цікавтеся цією справою. Це наше внутрішнє питання. І ми його поладнаємо!

— Віриш, що погодилися на таке?

— А чому ні? Встрявати в справи поневолених народів завжди грозить війною. Хто наставлятиме голову? А ще як Кремль погрозить злегка, погодяться навіть співдіяти проти нас.

— Важко повірити!

— А все ж! Уступки в користь Москви продовж десятиліть доказують, що треба бути готовими на такий випадок. Мене це ніяк не заскочить! А тепер одягнися — і в дорогу! Подорож триватиме кілька годин. Їдемо в гори.

Другого дня телеграми принесли нову сенсацію: над головними містами Європи й Америки появилися знову таємничі ракети, і знову із свистом і експлозією розкинули летючки. Газети коментували, що свисти і рев сирен мали на меті звернути увагу населення, а разом з цим і демократичної преси.

— Московську вимогу мовчати, — пояснив Семен, — в умовах демократії не завжди можна виконати. Тут нема ні терору, ні страху. Про появу ракет мусять писати, коли десятки тисяч людей про них знає.

Він розклав газету й подав мені:

— Провір, чи зміст летючок правильний!

Я читав уголос:

— « У страху за своє існування Москва наказала мовчати про появу наших звернень на території СРСР. Хоч у більшов ицькій пре сі нічого про це не писали, все— таки різними шляхами ця вістка рознеслася по країнах, окупованих Москвою. Вільна преса не зареа г увала на московську брехню, нібито над СРСР ніякі ракети не появилися.

З уваги на це повідомляємо:

15 червня наша ракета появиться над СРСР, а саме над Владивостоком. Звідти, ре г улюючи її висоту і скорість, керуватимемо її так, що кожної години вона пролітатиме над більшими містами СРСР у низькому польоті. О годині 15 вона буде над Казанню і з-над того міста полетить просто на Москву.

Населення тих міст, над якими пролітатиме ракета, не має причини боятися ні свистів, ні гуків, і може спокійно залишитися на своїх місцях. Але в Москві мешканцям слід на той час покинути околицю Червоної Площі.

Цю летючку розкидаємо над західн и ми столицями, щоб уряди могли переконатися про точність наших засобів боротьби і витягнути з них відповідні висновки.

Шістка ОУН ».

Гасьці дрижали руки із зворушення.

— А тепер що?

— Тепер, — відповів спокійно Семен, — ждатиму до вечора 14 червня. Хай у Кремлі турбуються цим тижнем!

Вечором Семен пішов до Рауля. Повернувшися, попросив Гаську і мене до своєї кімнати.