— Мо’, Ганно, ти боїшся, що він нас зрадить. Побіжить, розповість все батькові і мене завтра заберуть жандарми, але тепер вже назавжди? — засміявся дядько Федір.
— Та що ти таке кажеш! Схаменися!
В кімнаті настала тиша. Тітка Ганна пішла на кухню, а її чоловік задимів цигаркою. Ми з Петрусем почали переглядати малюнки у великій книжці, яку вчора звідкись приніс його батько.
Раптом постукали у двері. Я здригнувся. Невже батько? Та ні… В кімнату ввійшов високий чоловік і привітався з Петрусевим батьком.
— А, здоров, босяки! — звернувся прибулець до нас, — Як справи, Петре?
— Як завжди, Миколо Івановичу, живемо!
— Живете!? Це добре, — засміявся той, і вони з дядьком Федором почали тихо розмовляти.
Ввійшла тітка Ганна, і привіталася з гостем.
— Мо’, тобі пора додому, Пилипе? — звернулася вона до мене. — Батьки, напевно, хвилюються.
— Так, я вже піду. Дякую вам за все, — я піднявся і попрощався з чоловіками.
Петро вийшов зі мною.
На вулиці вже було темно. Я боявся повертатися додому, бо знав, що там на мене чекають великі неприємності. Петро мабуть відчував мій настрій, бо всміхнувся, штовхнув мене в бік і запитав:
— Що, боїшся?
Я тільки хитнув головою у відповідь.
— Не бійся! Скоро все зміниться.
— Що ти маєш на увазі.
— Життя зміниться. Так батько каже. Всі заводи будуть належати робітникам. Земля — селянам. Ми всі будемо навчатися у школах, а потім тому, що ми хочемо робити в житті. Ти що не чув? Царя вже скинуто…
— Це що, апокаліпсис? — серйозно запитав я.
— Що таке апокаліпсис?
— Кінець світу.
— Який кінець світу! Це буде початок нового життя, — відповів Петро і мені здалося, що він обурився. — Ви там геть подуріли зі своїми «божими» законами!
Після невеличкої паузи я відповів:
— Не ображайся на мене. Я ж теж багато чого не розумію у такому житті, яке в нас. Я у всьому згоден з твоїм батьком… майже у всьому. Я теж хочу, щоб все було справедливо. Я теж хочу навчатися, любити і жити, а не бути попом!
Я схаменувся і нібито прокинувся. Щось трапилося! Щось вивело мене зі стану розслаблення.
Так. Дзвонили у двері. Я встав з крісла і подивився у «очник». Ігор! Нарешті. Я відкрив двері, і мій товариш прямо ввалився у квартиру.
— Половина дванадцятої, і я на місці, — задоволено рапортував він. — Кажи, що трапилося?
— Нічого Я тобі не буду розповідати…
— Не зрозумів.
— Почекай. Краще давай сідай ось тут, біля мене і дивись уважніше, — я пересунув ще одне крісло з кімнати до дзеркала.
— Знову не зрозумів. Куди дивитися?
— В дзеркало.
— Ти що, збожеволів?
— Можливо, але все ж таки сідай. Мені цікаво, що ти побачиш тоді, коли… Ну взагалі, чи побачиш ти щось на протязі, ну скажемо, хвилин десяти.
— Це я тут з тобою повинен сидіти і тупо дивитися в дзеркало майже чверть години! І це тоді, коли я б вже спав!?
— Ну зроби мені ласку. Тільки чверть години Якщо за цей час нічого не трапиться, ти зразу ж лягаєш спати на моєму дивані. Згода?
— Ну добре, раз я сюди прийшов…
Ми так і зробили. Я сів на своє старе місце і знову почав заглиблюватися у відображення своїх очей. Як я і сподівався…
Трошки згорблена людина з сивим довгим волоссям, одягнена у сутану, бігала по подвір’ю і гукала:
— Пилипе, не ховайся! Я знаю, що ти десь тут! Виходь, сину сатани!
Я знав, що це мій батько, і як мене не тримала мати, я вийшов з хліву і одізвався.
— А, ти тут! — батько повернувся до мене. — Як ти міг зрадити Святе Слово?! І це мій син! Ти — зрадник! Ти зв’язався зі слугами сатани! Дешево ж ти продав свою душу.
Викрикуючи ці слова, батько розмахував руками і все ближче підходив до мене.
— Заспокойтеся, тату. Я — не зрадник. Я зробив свій вибір. Це мої переконання.
— Переконання?! Які переконання?! Ти навіть не знаєш про що говориш!
Батько підходив до мене з погрозливим поглядом, але я стояв і твердо дивився йому прямо у вічі. Раптом він зупинився, сів на землю і заплакав:
— У мене більше немає сина. За що, Господи, Ти мене так караєш у час Твого Суду?
Я нічого не сказав, вийшов з подвір’я і пішов геть з дому. На душі був неспокій. Я знав, що вже не повернуся і, можливо, ніколи більше не побачу свого батька. Я обрав свій шлях. Можливо, то і був шлях до пекла, як казав він, але це був мій шлях, і звернути з нього я б вже не зміг.
Треба було розшукати Петра, який теж разом зі мною повернувся до рідного міста щоб побачитися зі своєю матусею, і повертатися через річку до своїх. Петра я застав вдома. Він вже був готовий вирушати.
Читать дальше