(Прим, видавця. Тут закінчується складний запис диктографа. Як з’ясувалося, плівка деякий час зберігалася У переповненому сховищі радіоархіву, що вже два століття міститься у чотирьох кімнатках на вулиці Балобіна, де тиск партитур, що досягає у деяких стосах Двадцяти атмосфер, знищив багато записів, інші пошкодила волога або погризли миші. Тому далі ми публікуємо лише уривки з щоденника космузиколога).
На всіх вершинах уявлюваного квадрата відкрилися маленькі блискучі баньки. Під гострим кутом угору висунулися вузькі трубки з лійками на кінці — нагадували наші музичні інструменти. Чекав, що ось-ось пролунають фанфари, але сталося зовсім інше. З розтрубів ураз вилетіли прозорі, райдужні кулі, які на очах роздувалися. Чотири величезні мильні бульбашки наблизилися одна до одної, торкнулися і злилися у продовгуватий еліпсоїд: тої ж миті вся фігура, схожа на скляний дирижабль, піднеслася угору. Одночасно у двох місцях зсередини почала мутніти; нараз там блиснули золоті цятки, притьмом злилися в спіралі, що шалено оберталися, і утворили всередині дві мископодібні площини, які поволі збільшувалися.
Поки все це відбувалося, унизу збився цілий натовп жителів планети. Прозорий повітряний корабель спустився трохи нижче, з’явилися якісь транспортні стрічки і за мент калліопійці великими групами піднімалися в одну з мисок. А на другій тим часом творилися дива: там виростали стрункі келихи шафранового кольору, димчасті сталактити, пузаті амфори і тоненькі стеблини з рідкого срібла.
Потім на хвилинку все застигло; а коли миски закрутилися знову, калліопійці почали вигравати всіма кольорами спектру: кожен по-іншому, але в ідеальній гармонії з рештою. Барви зливалися, плавно мінялися, густішали і гасли — весь той диск, здавалося, дихав барвами, світлові хвилі перебігали площину від центра до країв.
Видовище було гідне подиву. Ми й гадки тоді не мали, що стали свідками музичної продукції, що цей прозорий еліпсоїд — концертний зал, на одній площині розташувався «оркестр», а на другій — слухачі…
Згодом це пізнання мало не коштувало нам життя. Невдовзі після встановлення контактів нам пощастило дістатися на слуховий фокус найбільшого калліопійського концертного дирижабля. Тільки-но ми вмостилися в якихось пружних мушлях, і площина почала обертатися, я відчув серед мертвої тиші різкий біль у голові, страшенний тиск на барабанні перетинки, в очах потемніло, і я знепритомнів.
Мене розбудив гучний дзвінок. Я схопився, гадаючи, що дзвонить будильник і пора вставати, бо запізнюся на лекцію. Та замість золотого сонячного проміння в очі мені вдарило синє світло Веги, і я усвідомив, де перебуваю. Все ще сидів з іншими членами нашої експедиції в амфітеатрі слухового диска — нічого не змінилося — за винятком того, що мої друзі і я мали на собі якісь шоломи, що закривали вуха і всю верхню частину голови.
Дзвоник не вщухав, був справжній: виявилося, що закінчувалася перерва, і слухачі, під’ївши у фойє, поверталися на свої місця в аудіофокусі. Швидко все з’ясувалося. Тональний вимір калліопійців у порівнянні з нашим знаходиться у сфері набагато більших коливань.
Удар перших тонів на незахищене людське вухо неминуче викликав болюче відчуття. Якби так тривало далі, то це привело б до смерті. На щастя, наші провідники враз збагнули, що їхня музика шкідливо впливає на гостей. Припинили концерт і принесли звукові редуктори, які дозволяли нам слухати місцеву музику. Це були оці шоломи, без яких ми вже не обходилися весь час нашого перебування на Калліопі і привезли із собою на землю. Тепер мали змогу насолоджуватися музикою. Мало сказати — насолоджуватися. Словами взагалі неможливо описати почуття, що їх викликають у слухачів твори калліопійських майстрів.
Зрештою у цьому переконалися земляни вже на першому космічному симпозіумі за тиждень після нашого повернення. Я наглядав тоді за апаратурою і з великим інтересом спостерігав реакцію фахівців, що зібралися у залі. Коли всі наділи шоломи, я, ввімкнувши фональні випромінювачі, знову відчув це невимовно щасливе збудження: спершу людини торкнуться ніжні вібрації ніби вологого теплого повітря, потім усередині щось ніби розжарюється і тоді…
Із свого місця я бачу залу. Вираз екстазу був на всіх обличчях. Блискучі очі, усмішки, — а там у першому ряду, диви, старенький академік Сихравий ніби помолодшав: характерним жестом пригладжував сніжно-біле — досить уже ріденьке — волосся, радісно притакував головою, по зморшкуватих щоках спливали рясні сльози, час від часу, соромлячись, очевидно, свого зворушення, розпачливо пробував прочистити люльку, що давно вже погасла… Решта слухачів поводилася так само: розкоші сповнювали атмосферу в залі. При цьому вони — не відаючи про це — проходили всі ступені атласу кольорів Освальда, — блідли, рожевіли, сріблилися, синіли, жовтіли, червоніли, зеленіли…
Читать дальше