Володимир Владко - Бацила карбоната

Багатомовні, пишні похвали на адрес уповноваженого поліції Алонсо Моеха, якому пощастило знищити страшний «Люцифер» разом з його командою і Сивим Капітаном, сповнили вечірні столичні газети. Вже вони сповістили населення Столиці про остаточну і рішучу перемогу державної поліції над Ернаном Раміро.

Сам же Алонсо Моеха солодко відпочивав. Він лежав на дивані, перед ним були розкидані на підлозі газети. Біля дивана висів його френч з довгожданим і нарешті одержаним орденом Білого Голуба — золотим хрестиком з срібним птахом — чи не найвищою нагородою для державного урядовця Іберії. Детектив час від часу поглядав на хрестик і солодко мружив очі. Потім він переводив погляд на чек. Двісті тисяч пезет! А в перспективі було ще можливе призначення начальником державної поліції. Так, так, — сам каудільо говорив про це міністрові внутрішніх справ!

Хосе Френко не заважав своєму начальникові. З нього було досить власних радощів. Учора він одержав тисячу пезет, і, безумовно, треба було негайно таки запити нагороду. Сьогодні у нього страшенно боліла голова, тремтіли руки. А ввечері передбачалася також гулянка, розваги, — грошей було ще досить.

Переглянувши всі газети, намилувавшись орденом, Моеха, не поспішаючи, одягнувся і пішов до поліції. Треба було дати змогу всім побачити орден і позаздрити щастю детектива. Зокрема, хай подивиться на золотий орден начальник поліції. О, тепер уже він не наважуватиметься презирливо ставитись до Моеха. Тим більше, що до старого лиса вже напевне дійшли чутки про можливе призначення Моеха.

Одне лише дивувало детектива. Не було сьогодні жодної газети, яка не надрукувала б його портрета. Звісно, його обличчя вже досить відоме всім жителям Столиці. Чому ж він не помічає скерованих на нього поглядів? Чому не чує, йдучи вулицею, захопленого шепотіння за спиною?..

Це трохи псувало настрій. Але щойно він дійшов до поліції, як картина зразу змінилась. Поклони чиновників, козиряння поліцейських, двері, що немов самі відчинялися перед детективом, — все це доводило, що тут знають, з ким мають справу.

«Може, навіть прочули, що мене призначають начальником поліції?» — подумав Моеха.

І від такої думки він став ураз ще більш поважним і гордовитим. Недбало відповідаючи на вітання, детектив увійшов до начальника поліції, гоноровито виставляючи наперед груди з орденом.

— А, здраствуйте, Моеха! — привітав його начальник, — Дуже радий вас бачити. Значить, кінчили з Сивим Капітаном? Шкода тільки, що я довідався про це з газет, а не від вас особисто. Га? Чи не здається вам, Моеха, що ви мусили насамперед з’явитися до мене?..

Це було зовсім несподіваним. Як, начальник поліції навіть не підвівся назустріч уславленому детективові, портрети якого вміщені в усіх газетах? Детективові, який щойно одержав почесний орден і грошову нагороду від самого каудільо, генерала Фернандоса. Моеха трохи розгубився, але швидко опанував себе.

— За інструкцією я мусив доповісти про все канцелярії каудільо, — відповів він. — І у мене був урядовий посланець, пане начальнику, — гордо додав він, поправляючи френч з орденом.

— Так, так, — недбало мовив начальник поліції, не зводячи з Моеха тьмяних оченят. — Ну, що ж, сідайте, поговоримо…

Думки Моеха розбігалися. Він сидів у кріслі перед начальником і напружено розмірковував: що це значить? Начальник поліції був досить досвідченою людиною і знав, як ставитись до людей, а от не дивився на орден, немов не помічав його. Щось трапилось, це було ясно. Але що?..

— Операція була загалом проведена непогано, Моеха. Зокрема ви добре зробили, що використали глибинні бомби.

Нібито начальник хвалить його?..

— Я тільки не певний, чи не надто міцні бомби ви вжили, дорогий мій, — продовжував начальник солодким голосом. А оченята його вдивлялися в Моеха, стежили за виразом обличчя.

«Що це значить? Як то глибинні бомби можуть бути надто міцними? Можна припустити лише одно: начальник заздрить успіхові, заздрить тому, що газети написали так багато про детектива, забувши похвалити начальника поліції!» — вирішив, нарешті, Моеха. Ну, що ж, це не страшно, особливо якщо зважити на майбутнє призначення. І детектив відповів, старанно підшукуючи слова:

— Я не винний, пане начальнику, що газети такі нестримні в своїх висловлюваннях. Я повідомляв кореспондентів лише про самі факти. І посланець уряду теж…

— Та що ви мені одно торочите: посланець уряду та посланець!.. — раптом розсердився начальник. — Теж знайшли виправдання! І не висувайте, будь ласка, наперед ваш новий орден! Мені він ні до чого, Моеха. Я цікавлюся справою. Коли б ви не відпочивали так довго дома, а з’явилися сюди раніше, може б у вас не було вигляду ображеного індика. Ану, що ви скажете з приводу цього?