Володимир Владко: Бацила карбоната

— Коли не помиляюся, це був ваш найкращий приятель, — додав він. — Ви й потім так саме товаришували з ним, — правда? Я знаю, що він вибрав дипломатичну кар’єру і що йому пророковано блискучу будущину. Я бажав би, щоб його згодом покликано до папського престолу. Ви маєте в йому вірного та щирого друга.

— Батьку мій, — через силу відповів я. — Завтра я розкажу вам про Поля Ерві і ще про одну людину.

Отець Сафрак стиснув мені руку. Ми розійшлися, і я пішов у ту світлицю, що була про мене приготована. Як я заснув на ліжкові, що пахло лавандою, мені приснилося, що я ще дитина і, стоячи навколішках у каплиці в коледжі, любую білих ясних жінок, що стоять на криласі; коли це відразу голос із хмари заговорив наді мною: «Арі, ти думаєш, що любиш їх у Бозі, але справді ти Бога любиш у їх».

Прокинувшися вранці, я побачив біля свого ліжка отця Сафрака.

— Арі, — сказав він мені, — ходіть слухати службу божу, що я правитиму на честь вашого приїзду. Після причастя я могтиму вислухати те, що ви хотіли мені сказати.

Невеличку церкву в Артизі збудовано було в романському стилі, бо в ХІІ-му в. він ще панував у Аквитанії. Її реставровано двадцять тому років і прибудовано до неї дзвіницю, якої не було в попередньому плані. Але вона була вбога і через те зосталася такою саме простенькою, як і попереду була. Я силкувався по змозі прислухатися до тих молитов, що промовляв священик, а після служби ми вкупі вернулися додому. Поснідавши хлібом та молоком, ми перейшли в світлицю о. Сафрака.

Присунувши стілець до каміну, над яким висіло розп’яття, він попросив мене сідати і, сівши поруч мене, показав мені, щоб я починав. На дворі йшов сніг. Я почав так:

— Десять тому років минуло, мій батьку, як я, вийшовши з-під вашого впливу, вступив у життя. Віра моя зосталася в мене, але чистота, на жаль, ні. Але я не буду втомляти вас оповіданнями про моє життя, — ви знаєте його, — ви мій духовний пастир, єдиний суддя моєму сумлінню. А до того ж я хочу швидше перейти до тієї події, що відмінила все моє життя. Торік моя сім’я постановила мене одружити, і я охоче на це згодився. Дівчина, що повинна була моєю жінкою стати, мала всі ті гарні риси, які звичайно батьки вишукують. До того ж вона була гарна з себе й подобалася мені, через те, замість женитися з обрахунку, я дружився з любови. Вона згодилася й ми заручились. Здавалося, що спокій та щастя в моєму житті були забезпечені, коли я одібрав листа від Поля Ерві, де він сповіщав про те, що вернувся з Костянтинополю і приїздить до Парижу, та й висловлював бажання побачитися зо мною. Я побіг до його й оповів йому про своє одруження. Він щиро поздоровив мене.

— Радію з твого щастя, мій давній друже, — сказав він мені.

Я просив його бути моїм боярином, і він охоче на це згодився. Весілля моє призначено було на 15 травня, а він мусів вернутися на свою посаду тільки з початку червня.

— От і чудово, — сказав я. — А ти?..

— О, я!.. — почав він говорити, всміхаючись радісно і в той же час сумно. — Як усе одмінилося!.. Я — божевільний… Одна жінка… Арі, я страшенно щасливий, але разом і дуже нещасливий! Як назвати щастя, куплене злочинством? Я одурив свого щирого приятеля, я розбив йому життя… Я привіз звідти, з Костянтинополю…

О. Сафрак перепинив мене:

— Сину мій, проминіть учинки инших людей і не називайте іменнів.

Я обіцявся й казав далі.

— Поль ледве встиг сказати останні слова, як у хату ввійшла жінка. Це була, звісно, вона; довгий блакитний пеньюар показував, що вона дома. Я схарактеризую двома словами те дивне вражіння, що вона на мене зробила. Мені стало моторошно. Вона була не справжня . Я знаю, яке це слово невиразне і як погано висловлює воно мою думку. Але, може, дальше оповідання дасть нам змогу його зрозуміти. Справді, в виразі її золотих очей, що кидали іноді цілими снопами іскор, у таємничій лінії її уст, у кольорі її ніжної шкіри — смаглявої, але в той же час і прозорої, в гармонійній грі ліній її тіла, в її легенькій ході, в її голих руках, за яким, здавалося, сховані невидимі крила, нарешті — у всій її палкій та мінливій істоті я почував щось чуже людській природі, щось таке, чого немає у звичайної жінки, такої, якою її сотворив жорстоко милосердний Господь, щоб вона була нашою подругою на цій землі вигнання. З тієї хвилини, як я її побачив, одно почуття сповнило всю мою душу: це була огида до всього, що не було цією жінкою.

Побачивши ї, Поль злегка насупився, але зараз же запанував над собою й примусив себе всміхнутися..