Володимир Владко - Бацила карбоната

«Коли це автомобіль, то в ньому мусять бути колеса», — подумав Олесь.

Так, дивна машина мала колеса. Вони були майже сховані під плескатими щитами. Спід щитів виднілися тільки шматки гумових шин. Найменша гірка, навіть камінь на дорозі, мусили б спинити автомобіль, — так низько він сидів на колесах над поверхнею землі.

«Як же він міг швидко їхати і так, що не відчувалося й найменшого поштовху?» — дивувався Олесь.

Дивним було й те, що чотири колеса витримували вагу цілої машини, а гумові шини на них не прогиналися. Автомобіль весь виблискував матовим м’яким блиском. Сіро-зелена, без найменшого виступу, мов зроблена з велетенської брили невідомого металу, машина, здавалось, важила неймовірно багато. Коло неї схилилося двоє людей в синіх комбінезонах. Вони перевіряли щось у колесі. Ось один з них коротко вигукнув «Давай!» — і здивований Олесь побачив, як велике, сховане під щитом колесо враз почало крутитись, залишаючись на місці, легко, як дзиґа.

Знов пролунав дзвоник. Мов по команді, люди в синіх комбінезонах побігли до дверей. Олесь все ще сидів, нічого не розуміючи, як до нього підбіг Клаудо.

— Ти що ж, не чуєш сигналу? До машини!

Разом з юнаком він швидко побіг і собі до дверей. Назовні вже не залишилося нікого, крім них. Олесь увійшов по східцях слідом за Клаудо — і йому здалося, що східці мов підштовхують його вгору, підіймаються за ним. Щойно юнак опинився в автомобілі, як двері за ним самі плавно зачинились. Олесь подивився на те місце, де щойно були двері: тепер перед ним була гладка стіна.

Пролунав ще дзвінок — короткий, уривчастий. Мов у відповідь на це, на скло вікон насунулися з стін глухі щитки. Стало темно, Проте, ні: водночас на стелі засяяли електричні лампи. Олесь озирнувся. Він був один. Всі люди, мабуть, розійшлися по своїх місцях. Підлога під юнаком м’яко здригнула. Але чи поїхав автомобіль, чи то просто запрацювали його потужні мотори, — Олесь не знав. І де та каюта, де він був?

Тримаючись за стіну, він дивився крізь великі скляні двері, що вели до широкої каюти з приладами. Спиною до нього перед штурвалом стояв Капітан.

Нижче вікна перед ним сяяв рівним зеленуватим світлом невеличкий овальний екран. Він був дуже яскравий — можна було навіть подумати, що це теж вікно. На тому екрані щось пересувалося, рухалось. Два такі самі екрани світилися нижче, праворуч і ліворуч. Капітан не зводив з екранів очей. Одна його рука лежала на штурвалі, друга на похилому пульті з рукоятками і кнопками…

Що на тих екранах? Олесь тихо підійшов ближче до дверей. Але в цей час підлога під ним знов здригнулася. Похитнувшись, Олесь натиснув на двері. Скло м’яко продавилося під його рукою, немов еластична плівка. Олесь не стримав здивованого вигуку.

Капітан хутко, але спокійно, озирнувся, зовсім несподівано для Олеся підвів руку і зробив нею кличний жест. Двері перед Олесем безшумно розчинилися. Ще крок — і Олесь був у каюті з приладами. Капітан уже не дивився на нього. Олесь почув його владний голос:

— Тобі доведеться побути тут. Зараз ми всі дуже зайняті. Сідай. І — тихо!

Рукою він указав на м’який стілець. Олесь з цікавістю оглядався навколо. Він подивився на найближчий екран. Мов у кольоровому кіно, розгорталася на ньому картина лісу. Товсті, високі дерева, ніби більше нічого… І враз зображення на екрані здригнуло, попливло вбік, поступово змінюючись. Це Капітан повернув якусь рукоятку на похилому пульті. Ті самі дерева на екрані стали начебто прозорими, крізь них видно людей у військовій формі. Вони озброєні, вони посуваються сюди, немов ховаючись за деревами… Зображення пливло далі й далі. Артилерійська батарея… Її жерла дивляться сюди, наче націлюються на Олеся…

Юнак перевів погляд на Капітана. Спокійне, похмуре обличчя, насуплені брови, стиснені зуби. А на екрані ще солдати, ще…

— Та що ж це таке? — вихопилося в юнака, вкрай здивованого всіма цими фантастичними картинами. — Де я? Куди я потрапив? Що це таке?

Очі його благально дивилися на нерухому спокійну постать чоловіка в шкіряній куртці, на цього суворого, мовчазного Капітана.

— Де я? — спитав знов Олесь. Губи його тремтіли від хвилювання. — Хто ви такий?

Чоловік у шкіряній куртці повернувся до нього. Сірі його очі допитливо дивилися на юнака, коли він сказав:

— Мене зовуть Сивий Капітан. Ти — на моєму «Люцифері». Всі оці солдати і жандарми женуться за мною і моїм «Люцифером», щоб схопити мене або знищити. І ти побачиш, що з того вийде, Олесь.