Олесь Бердник - Сучасне фантастичне оповідання

Я підхопився й по хвилі уже нишпорив по кишенях мого піджака, де були кримський лист і перший лист із «пекла». Розклавши листи на столі, одразу помітив, що всі вони починалися однаково: «Дорогий мій внуче Василю!» Стуливши аркуші один до одного і співставивши всі три «Дорогий мій внуче Василю!», я підніс усе те до лампочки нічника — літери співпадали, неначе всі три листи було віддруковано з якоїсь матриці. Потім заходився досліджувати літеру «а». Я віднаходив її на всіх трьох листах і, співставивши, підносив до нічника. Її було написано однаково, байдуже, де я ту літеру помічав. Дослідивши «а», я перейшов до «б» і т. д. Висновок був один: усі літери абсолютно однакові, неначе друковані на машинці з каліграфічним шрифтом, до того ж почерком мого діда. «Врешті, — подумав я, — дід Карпо міг замовити у гравера шрифт свого почерку, а потім напаяти його на будь-яку друкарську машинку, яку й залишив у когось із своїх приятелів». Судячи з усього, листа писала або друкувала людина, яка була в курсі всіх наших з дідом суперечок.

Колись в обласній газеті був надрукований допис «Молоді науковці і старі гальма», де критикували одного професора з металургійного інституту, який буцімто гальмував розвиток своїх аспірантів, лекції читав з конспектів і не відповідав званню професора. Отож я, коли старий надто вже починав вихваляти себе і своє покоління, частенько підсовував йому той допис. Він реагував дуже бурхливо: обзивав мене і всіх моїх приятелів віслюками, які прийшли на все готовеньке та ще й губу копилять.

Я знову почав копирсатися в пам’яті, намагаючись віднайти ту людину, котра могла б писати листи, але, крім Козленка, ні на кому так і не міг зупинитись, хоча наша з ним зустріч півроку тому переконала мене в зворотному. «Кость Миколайович — актор, — наполягав на своєму внутрішній голос. — Заслужений артист республіки! Скорчити лазаря йому нічого не варто». Отож, нашвидкуруч поголившись та одягнувши темно-сірий костюм, я по хвилі стояв уже в вагоні метро…

— А, Василю! — вигукнув Козленко. — Ходи, ходи, дорогий! Дай-но я тебе розцілую, друже мій!

З вітальні долинав гамір — там було повно гостей. Виявляється, Козленки відзначали срібне весілля.

Кость Миколайович відрекомендував мене гостям, не забувши додати, що я онук Карпа Левковича. Враз гості пожвавішали, почувши дідове ім’я. Я підсів до Люди — дочки Козленків. Ми перекинулися з нею кількома словами про її роботу — вона працювала медсестрою в дитячій лікарні, — а потім вийшли до лоджії подихати свіжим повітрям. Люда мала шовковисте волосся. Завжди бліде личко зараз було розрум’яненим. Не знати й чому, я розповів їй усе. Не приховав і своєї підозри щодо причетності до цих подій її батька.

Люда перечитала дідові листи. На моє запитання про друкарську машинку відповіла:

— У нас ніколи не було друкарської машинки.

Вона висунула шухляду під телевізором і дістала папушу аркушів. То були переважно тексти ролей, які колись переписував Кость Миколайович. Люда сама почала порівнювати почерк на них з почерком на дідових листах із «пекла». Де там! Листи мого старого було написано за всіма правилами каліграфії. Козленкове ж письмо наводило на думку, що по ньому повзав рій вимащених чорнилом мух.

Якийсь час ми стояли мовчки, спершись на бильця балкона, милувалися вогнями міста на другому боці Дніпра, що нагадувало густо засіяне зорями небо. Хоч моя розповідь і здивувала Люду, проте вона вважала всі ті листи не дуже оригінальною витівкою мого діда Карпа. Я й сам так думав, але факти, про які писалося дідовою рукою, були абсолютно достовірні, і це мене збивало з пантелику.

— Слухай, Василю, оцей професор… — Люда ніби читала мої думки. — Здається, недавно про нього друкували в «Медицині»…

— Не так уже й недавно, — заперечив я. — Місяців із чотири тому.

— Ні, ні, на днях. Стаття називається «Заповіт професора Чорненка». Можливо, йдеться про якогось іншого професора?

Вона вийшла і по хвилі повернулася з підшивкою газет.

В одному з передостанніх номерів «Медицини» справді було вміщено заповіт, у якому покійний професор волів бути похованим у дворі медичного інституту. Що за дивина?

«… І навіщо старому піддавати мене тортурам?» — подумав я, простуючи від Козленків.

На це питання можна дати дві відповіді: знаючи мою вдачу, дід Карпо в такий спосіб сподівався тримати мене «в формі», аби я не ледащів; і друге — старий просто мстився за оті «старі гальма».