Олесь Бердник - Сучасне фантастичне оповідання

— От ви там і зустрінетеся, — сказала Оксана Вадимівна, не вникаючи у слова доньки. Вона дивилася на гостя й міркувала: «Наче зійшов з тієї картини. Це обличчя… Його мені вже не забути ніколи. Тільки тепер, здається, я розумію, що побачив у ньому Ант. Однак воно надто рухливе, так швидко міняє свій вираз, що за ним неможливо встежити…»

— Мамо! — нетерпляче нагадала про себе донька. — На екскурсію мене не візьмуть, якщо не попрошу вибачення у Миколи.

— Що сталося?

— Я вдарила його.

— І не хочеш вибачитися?

— Ніколи. Він сказав, що герої — дурні, а боягузи — розумні. І що їх називають саме так, бо це вигідно іншим.

— Треба було пояснити, — спробувала заспокоїти дочку Оксана Вадимівна.

— Кому? Миколі? — Віта сказала це так виразно, що мати мимоволі посміхнулась, але відразу ж нахмурилася, щоб показати гостеві, і особливо доньці, що вона не схвалює її вчинку.

— Нещасна людина ваш Микола. Шиття у нього буде нецікаве, якщо він не зміниться, — промовила, входячи до кімнати, літня, але міцна жінка з циганськими очима. — Я Вітина бабуся, — пояснила вона гостеві і знову звернулася до онуки: — Певно, з нього варто було б покепкувати.

Вона багатозначно кивнула гостеві, мовляв, за цим криється дещо недомовлене. Але Оксана Вадимівна нетактовно запитала:

— Це ти через батька?

Дівчинка різко хитнула головою.

— Мати слушно завважила. В таких випадках краще не долучати особистого, — втрутився в розмову Валерій Павлович.

Віта демонстративно відвернулася од гостя.

«Цього вона ще не розуміє», — з прикрістю подумав він.

— От бачиш, доню… — почала новий наступ Оксана Вадимівна, але Віта рішуче сказала:

— Я не вибачатимуся. Нізащо.

— І не треба, — несподівано підтримала її бабуся. — Те, що ми тобі сказали, — це на майбутнє.

Оксана Вадимівна стенула плечима і вийшла з кімнати.

Віта крадькома зиркнула на гостя: як він реагує? Все-таки їй дуже хотілося поїхати до Праги.

Гість сидів у кріслі зігнувшись, опустивши голову. Але Віта бачила, що його очі всміхаються.

— Прошу до столу! — почувся голос Оксани Вадимівни.

Вони увійшли до їдальні, де на пультах перед кожним кріслом горіли лампочки синтезаторів.

— Я уже ввела програму. Оцініть моє нове меню, — сказала Оксана Вадимівна гостеві.

— Дякую, але я не хочу їсти, — зніяковівши, промовив він.

— Покуштуйте хоч трішечки.

Перш ніж Валерій Павлович устиг опам’ятатися, перед чим опинилася тарілка з салатом. Люк синтезатора був відкритий, отже, мала з’явитися ще одна страва. Але нараз великим пальцем гість натиснув на кнопку. Індикатор погас. Оксана Вадимівна здивовано повернулася до Валерія Павловича. А він безпомічно розвів руками і промовив:

— Я ж зовсім не хочу їсти.

Бабуся не зводила з гостя швидких циганських очей. З її обличчя було видно: вона щось підозрює.

Валерій Павлович ковзнув по ній поглядом. «Треба їм допомогти. Мабуть, це не поганий вихід для всіх нас». І він підказав їй у думці: «Так, ти не помиляєшся. Саме тому я здаюся вам дивним, саме тому мені не треба їсти».

— Пробачте, — мовила бабуся гостеві й звернулася до Оксани: — Можна тебе на хвилинку? Допоможи мені… — останню фразу було сказано спеціально для гостя.

Жінки вийшли в іншу кімнату, бабуся з докором зауважила:

— Дай йому спокій. Хіба ти не помітила в ньому нічого особливого?

— Якийсь він дивний…

— Дивний… — протягла бабуся. — Він нам здається дивним, а ми йому?

Оксана Вадимівна знизала плечима. Її жест означав: завжди ти щось вигадуєш…

Бабуся подивилася на неї довгим задумливим поглядом, похитала головою: «І як ви тільки жили з Антоном, такі різні?» В пам’яті одразу з’явився син. Досить було тихенько покликати — і він завжди приходив. Але тепер вона не кликала, а він усе одно прийшов. Дивно. Можливо, хтось і не побачив би в цьому нічого дивного, але мати знала: щось трапилось. Але що могло трапитися, коли Антон загинув три роки тому? Отже, щось ще має статися…

Вона занепокоєно подумала про Віту: чи можна її відпускати з оцим?.. Її голос був роздратований, коли вона сказала невістці:

— Невже ти не здогадалася, що це сигом? Так, здається, їх назвали. Недавно цих істот показували по телевізору. Говорили: «Перший крок у майбутнє людства, великий експеримент…»

Оксана Вадимівна здригнулась. Як вона могла не впізнати? Цей високий лоб, широкі плечі, в яких, певно, сховано якісь додаткові органи. Людина, яку синтезовано в лабораторії. Надлюдина за своїми можливостями. Однак і тоді й тепер вона сприймала сигома як машину, а не як людину Читала, що такі погляди — забобони, розумом доходила, серцем не могла сприйняти. Коли почула, що деякі сигом будуть навіть лікарями, подумала: «Хто ж це погодиться, щоб його оглядав сигом? А що коли він вирішить, що перед ним створіння, не варте життя? Бідолахи сигоми — вони не так легко матимуть своїх пацієнтів…»