Олесь Бердник - Сучасне фантастичне оповідання

Ошелешено роззираюся навкруги: облуплені стіни, патьоки на стелі, сервант із тріснутим склом…

Вікно з подертою фіранкою здається мені виходом в інший світ, смужки мертвого світла — привидами чи химерними постатями у довгих халатах, які я бачив у коридорах божевільні. В голові снують думки — дивні й болісні, кружляють, мов зграя риб. Заворожено спостерігаю їхній танок, не наважуючись спинити увагу бодай на якійсь із них. Мій мозок знесилюється, я відчуваю близький кінець. І весь час думаю: навіщо? За що? На цьому світі, де так мудро збудована навіть малесенька билинка, кому й навіщо знадобилися мої муки, десятки моїх смертей? Чи є мета, яка здатна виправдати, спокутувати їх? А чи я страждаю марно, з волі сліпого випадку?

Та коли я вже перебуваю на грані божевілля, мене, смертельно стомленого від мук, рятує ненависть до своєї долі, що спалахує, мов скіпка. І мені вдається схопити думку, яка, немов світильник, тієї ж миті осяває закутки пам’яті.

І я розумію, що недаремно плутаю минуле й сьогодення. У цій плутанині, в нагромадженні безглуздостей, нещасть, у численних образах, що напливають одні на одні, є якась закономірність. Від неї залежать мої життя й мої смерті, мої мандри й мої відродження, і її мені треба виявити будь-що. А інакше мукам не буде кінця.

Ось тоді я вперше по-справжньому задумався про свої смерті, про дріт прозорий, що веде в скелю. І запала в мою бідну голову велика підозра. Я поклявся перевірити її, нехай навіть для цього доведеться пройти через сто смертей. Та й не варті всі вони, сто чи тисяча, однієї смерті мого сина, одного питання, яке вкарбувалося в мозку, — за віщо і навіщо? Був же в мене такий гарний синочок, ласкавий, слухняний, розумний. Залишився він у моїй пам’яті як болюче питання, як нагадування про таємницю, про клятву.

Відчайдушним я ніколи не був, знав ціну ризику. Щоб натискати на акселератор, не треба мати багато глузду та сміливості. Однак відтоді моє життя було підпорядковане єдиній меті — перевірити підозру. Заради цього я був готовий на все — перевищував швидкість, наїздив десятки тисяч кілометрів дорогами й бездоріжжям, забирався в такі закутні, де ще не ступав ногою жоден турист. Було почую, що десь знайдено якусь унікальну річ, ведуться пошуки слідів пришельців, відкрито гігантську западину чи розкопано стародавній храм, я — мерщій туди.

Звичайно, не один раз намагався відшукати прозорий дріт. Але ж як знайти місце, де бував не те що двадцять чи сто років тому, а в минулому житті?..

Знайомі, друзі мали мене за причинного. Тож ніхто не здивувався, коли під час експедиції до високогірної країни я разом з машиною на крутому повороті зірвався в прірву.

… Нині я вже не шофер, а молодий учений. Щоправда, лишився автолюбителем. Мабуть, звичка до керма у мене — як атавізм. Лишилися, звичайно, й інші звички звідти ж. А здібності часом такі з’являються, що й сам лякаюся. Завдяки цьому майже одночасно закінчив два факультети університету й успішно працював у кількох галузях науки: у фізиці твердого тіла, астрономії й кібернетиці. У двадцять п’ять років я вже був доктором фізико-математичних наук, у двадцять сім — членом-кореспондентом Академії наук — наймолодшим у країні. І найсамотнішим.

Батьків я не пам’ятав — вони померли, коли я був ще зовсім малою дитиною, на дівчат не звертав уваги, хоч вони, як ви самі розумієте, вперто намагалися завоювати мої руку та серце. Не стільки друге, як перше. Між іншим, я був непоганий на вроду — стрункий, широкий у плечах, рудувата чуприна трохи кучерявилася. Високий лоб, широкі густі брови. Очі, правда, дещо підвели: праве було темніше за ліве, і здавалося, що я трішечки зизоокий. Звідси, як запевняли мої знайомі, — той особливий, пронизливий МІЙ погляд. Подейкували, що я дивлюся не на людину, а крізь неї. І в цьому було немало правди, бо всіма моїми помислами керувала одна пристрасть — підтвердити чи спростувати підозру, яка дісталася мені ще з колишнього життя і скалкою засіла в пам’яті.

Уперше підозра ворухнулася в мені у дванадцять років. Тоді я навчався в математичній школі. З якогось часу мені почало видаватися, що задачі, які нам давали, я вже колись розв’язував. Я мордував себе, примушуючи розв’язувати дедалі складніші рівняння, і що успішніше розв’язував їх, то більше зростало занепокоєння. Потім почало здаватися, що багато ситуацій уже траплялося в моєму житті…

Я закохався у старшокласницю, струнку худорляву дівчину з тонкою блакитною жилкою на скроні. Її тішила моя прихильність. Нерідко вона сама запрошувала мене на прогулянки. Волосся дівчини пахло травами й лоскотало мою шкіру. Одного разу вона сказала: «Я навчу тебе цілуватися, хлопче, підставляй-но губи». Наші вуста зустрілися, мене охопило жагуче хвилювання — таке вже траплялося зі мною в іншому житті. Відчуття майже не змінилося. Спрацювало віконце пам’яті, і я згадав, як жив і помирав раніше. Вперте згадав клятву, що дав собі, коли мій син помер у такому віці, як оце я зараз.