Олесь Бердник - Сучасне фантастичне оповідання

— Де вгорі? — тривожився батько.

— А там, куди летять повітряні бульбашки з мого акваланга. Я піднімалася високо вгору і одного разу помітила щось барвисте, веселе і ясне. Воно було кругле й сяюче. Мені хотілося піднятися ще вище, та тут з’явилася акула, і я пірнула назад. Татку, що воно таке було?

— Галюцинація, — понуро мовив батько. — Від перевтоми. Ти піднялася в заборонену сферу, доню. Не дозволяю цього робити. Бо загинеш. Чуєш?

— Чую, татку, — зітхнула Зоря. — Але яка ж вона радісна, татку, та чарівна галюцинація…

Поховали в гроті й Роберта Сміта. Поховали всіх перших жителів, засновників підводного міста. Нащадки їхні сонно животіли в розкішних салонах, грубо парувалися після ситої їжі, плодили дітей. Згодом закрилися школи. Нові діти не хотіли вивчати ні мови, ні примітивні знання, які були визначені для навчання ще творцями міста.

Лише Зоря не могла задовольнитись бездумним існуванням. Вона знову й знову згадувала своє чарівне видіння. Їй хотілося ще пережити його. Та батькова заборона стримувала це бажання.

Молоді хлопці вперто переслідували її. Зоря втікала від них через шлюз в океан, ховалася в водоростях. Та напасники не відступали. В їхніх очах з’являлася лють і звіряче бажання. Одного разу її підстерегли в хащах, схопили.

Сильні цупкі руки м’яли її тіло, тягли до шлюзу. Зоря відчайдушно вдарила ногами в груди ґвалтівнику, вирвалася, стрімко помчала вгору.

Зникало в зеленій глибині місто. Миготіли навколо тіні риб.

«Хай умру, — думала Зоря, — зате побачу чудову мрію. Не хочу повертатися назад. Хай умру краще».

Батько казав, що там, вище, нема нічого. Порожнеча, небуття. Там сфера смерті. Вона хоче побачити ту сферу. Вертатися назад? На глум, на муку? На нікчемне животіння?.. Нізащо!

Навколо світлішало. З’явилися якісь яскраві цятки. Заграло оранжево-срібними барвами велике кружало.

«Видіння», — подумала Зоря.

Тільки воно не таке яскраве, як тоді. Але все одно чарівне. Товща води скінчилася. Дівчина опинилася на поверхні, вражено скрикнула.

Перед нею виник Безмір, засіяний міріадами світлих вогнів. Серед них пливло сріблясте кружало, сіяло на поверхню океану мерехтливі краплі вогнів.

Зоря хлюпнула жменю води, розбризкала її в повітрі. Феєричним водограєм заіскрився простір.

«Невже це сфера смерті? Така чарівна? Така казкова? Чому не говорив батько про її красу? Це не галюцинація. Ні. Я відчуваю — мій розум сприймає нову, велику реальність!»

Теплий вітер обвівав її шию. Вона відчула його подих, здивувалась. Отже, не порожнеча. Є повітря. Може, ним можна дихати?

Зоря зірвала маску. Запахи моря хлюпнули в груди, тонкий дух квітів і дерев, що котився від темного масиву на обрії, сп’янив дівчину.

Обдурив… Обдурив батько! Але навіщо? А мама знала. Знала і мовчала… Ось чому вона плакала. І назвала Зорею. Може, зорею зветься оте чарівне кружало? Воно пливе в небі. Мабуть, що так. Мама казала, що треба побачити небо і зорі, щоб збагнути, що воно таке…

Щось прокидалося в єстві дівчини, заснулі почуття вертали до життя, бентежили. Здавалося, що вона колись вже бачила і зорі, й небо. Милувалася неосяжним простором і трепетно чекала когось ясного й бажаного…

Де це було? Коли?

Що вона робитиме в нововідкритому світі? Як житиме? Невже доведеться загинути під покривом такої краси? Чи повернутися назад? В зелену глибінь? До сонних жадібних слизняків, які бажають насолодитися її тілом? Ніколи!

Вона ляже горілиць. Хай колише її океан. А зорі співатимуть нечутні пісні. Вона засне. І помре щасливою.

Дівчина заснула в обіймах моря.

А коли прокинулася, зорі втікали з неба. Небо ж синіло, ясніло, і пухнасті хмаринки на ньому палахкотіли мінливими вогнями. Зоря зойкнула від несподіванки. Куди втікають зорі? Чи повернуться вони знову?

На обрії вставало червоне кружало. Радісно-здивовано дивилася на нього дівчина. Кружало швидко піднімалося в небі, гарячіло, наливалося золотими барвами. І ось уже не можна дивитися на нього. Воно затопило весь простір веселим життєрадісним сяйвом.

Зоря оглянулася навколо. Зовсім недалеко від неї синіла смуга берега. На ній колихалися високі дерева. Біліли ніжні граціозні споруди.

«Невже тут є люди?» — подумала дівчина.

А втім, усе можливо. Батько обдурив її. Казав, що порожнеча, а тут — запашне повітря. Казав галюцинація — а тут неосяжний простір і дивні, казкові світила. Казав, що сфера смерті, а тут якісь рослини й будівлі.