Олесь Бердник - Сучасне фантастичне оповідання

— Хто ти?

— Іана. Я вилікую тебе. Виросте шкіра у тебе нова, по жилах кров нова заструменить, стане новим серце твоє… Звуки округлювались у неї в роті, лунали протяжно, і звичайні слова перетворювались на дивну мелодію. Чужинка, подумав Ніваро, та чомусь не відчув звичної настороженості й неприязні до жителів підкорених країн. Навпаки, її присутність була приємна йому. Нехай би вона довго-довго тримала руку на його голові…

— Станеш ти прудконогим і невтомним, як кінь, будеш, немов рибина, плавати у воді, птахом у небо злетиш. Все ти побачиш і пройдеш повсюди, світ величезний відкриєш собі. Сильним і добрим виростеш ти.

Чудно говорить, подумав Ніваро. Та її хочеться слухати й слухати… От кумедний цей Міркан! Чого він так втупився в неї? Невже ніколи чужинок не бачив?

Один, без почту, нечутно увійшов Ліхар Великий і вкляк біля дверей. Ніваро якраз стояв спиною до нього, і було добре видно, як крізь обвислі клапті темної обпаленої шкіри прозирала нова, чиста й рожева. Володар приготувався розпрощатися із сином і винести неминучий присуд. Але ця вастійка… Вона й справді вершить чудеса!

Ніваро відчув звернений на нього погляд і оглянувся.

— Батьку!

Він підбіг до Ліхара й заховав обличчя в складках червоного плаща. Володар боявся повірити власним очам, він обережно торкався його плечей, спини, рук. Врятований, невже врятований?! О коли б його воїни так само швидко гоїли свої рани!

— Моє слово священне і непорушне! Ти одержиш свободу, жінко з Вастії! І тобі, Міркане, віддадуть належне за добрі справи і за лихі.

Похмурий погляд Іани, кинутий спідлоба, ніби обпік Володаря.

— Ти хотіла про щось запитати мене, жінко?

— Свободу не можна дарувати, її можна лише повернути. Я хочу покинути швидше палац.

— Мої ковалі сьогодні ж знімуть із твоєї шиї ланцюг невільниці. Але побудь із моїм сином, поки до нього не повернуться колишнє здоров’я й сили. Я хочу, щоб до того часу ти зоставалась при ньому.

… Тепер він став рибою, в’юнкою сріблястою рибою, і плив у стрімкому холодному потоці, просвіченому сонцем до дна. Владна сила гнала його вперед і вперед. Поступово потік ширшав, перетворювався на річку. Нові береги й незвідані глибини відкривалися перед ним, і було йому світло й радісно. Та враз щось різко смикнуло його вгору, потягло геть із рідної стихії, на згубне повітря… І Ніваро, задихаючись, прокинувся.

— Міркан! Де ти, Міркане?

— Що з тобою, синку? — гаряча рука Іани лягла на його руку.

— Мені приснилося страшне… — прошепотів хлопчик. — Погукай до мене Міркана.

— Міркана ти вже не побачиш, — тихо й смутно мовила Іана. — Смерть він прийняв і як воїн славетний похований був.

Ніваро стрепенувся, зачувши біду.

— Від чого він помер? Скажи мені!

— За наказом батька твого відрубали Мірканові голову, а тоді за минулі заслуги мертвому честь віддали.

— Але ж Міркан… хіба він винний… — Ніваро відчув, як непрохані, ганебні сльози підступають до очей, і засоромився своєї слабкості — справжній воїн не повинен давати волю почуттям. — Адже я сам… сам…

— Помилки твої дорого коштують іншим, не тобі. Ти — спадкоємець Володаря Семи Країн, продовжувач його справ. Стратили й ту дівчину, Мізу…

— Іано, — прошепотів він ледь чутно, — ти нікому не скажеш, правда? Не скажеш, що я…

— Ні, синку. Нікому я не скажу, що ти плакав. Але ти ці сльози пам’ятай. На все життя запам’ятай їх.

… Наяву ще ні разу не вдавалося йому так злитися з конем, так підкорити собі цю горду тварину — чи самому підкоритись їй? Ніваро довго мчав конем серед високих трав і не підганяв його, не спрямовував його біг — той сам ніс вершника до мети. Виїхали до ріки й повернули до її верхів’їв. Береги ставали лісистими. Передчуття радості охопило Ніваро: він знав, що там, в глибині лісу, його давно чекають. Несподівано віддалений тупіт десятків копит досяг його слуху. Щось мовби штовхнуло його: небезпека!

Його неспокій передався коню, і той несамовито рвонувся вперед. Та погоня наздоганяла їх, завертала, оточувала… І от уже падає під ним вірний кінь, вбитий влучно пущеною стрілою, і Ніваро біжить стрімголов, тремтить і задихається, серце калатає об ребра, пече в горлі, ноги підгинаються… І поряд із ним виникають інші люди, вони теж рятуються від ворога, а ззаду, підганяючи їх, стукотять мечі, й гупають списи, й падають на землю його одноплемінники-вастійці, бо він зараз — один із них… На бігу він помічає жінку, яка намагається підняти з землі пораненого діда. Та це ж Іана! Він хоче кинутися до неї, але людський потік розділяє їх і він губить І ану з очей. І ось їх наздоганяють, їх хапають і в’яжуть, і ведуть юрмою, підштовхуючи списами, наче худобу, геть із рідного лісу, що не захистив їх цього разу, туди, де на коні височить над полоненими воїн у червоному, гаптованому золотом плащі. Зараз він озирнеться, і стане видно його обличчя. У Ніваро стискається серце. Чому ж він так довго не озирається?