Олесь Бердник - Сучасне фантастичне оповідання

— І що? — спитав лікар, видимо зацікавившись. — Прабабця тобі допомогла?

— Я зайшов у той двір, — сказав Віталій Довгалюк, — і вдихнув на повні груди п’янкого, й запахущого, й густого повітря. Відразу ж сп’янів від нього, голова мені пішла обертом, я наповнився запахами рідного обійстя, але потім усе повторилося… Найстрашніше не те. Вийшла моя бабця, ми привіталися, та вона раптом озирнулася занепокоєно, уявляєш, отак озирнулася, а тоді сказала: «Чого це не пахнуть квіти?» І знаєш що? Я не знайшов сили признатися їй. Провів тоді жахливу ніч, а наступного дня поїхав на превелике її невдоволення назад. Тямиш, що це значить?

— Твою ваду не тільки ти відчуваєш, а й оточення…

— Авжеж, — сказав Віталій. — А я не народився для того, щоб бути паскудою.

На те слово лікар звівся й підійшов до столика, здасться, часів Олександра Першого. На столику стояла ваза штудерної роботи, а в ній стояли квіти. Лікар узяв ту вазу й підніс її до обличчя. Вдихнув на повні груди, але запаху й справді не відчув. Тоді він поставив вазу й пройшовся важкою ходою по кімнаті. За ним пильно стежила пара розпалених, жаристих очей. Лікар підійшов до вікна, на якому стояв вазон. Але вазона, хоч той і цвів, він не нюхав. Дивився на море дахів, що розливалися довкруж, — його квартира була на п’ятнадцятому поверсі. Тоді повернувся до приятеля і розсміявся зовсім невимушено.

— Все, що ти розповів, — сказав він, — годиться для кіно. В тебе хвороблива здатність перебільшувати, а йдеться про речі елементарні, про які й думати не варте. Гадаю, даремно не відкрився своїй прабабі — вона, здається, мудра жінка й дібрала б тобі ліків.

— А ти, — спитав Віталій Довгалюк, — ти мені не допоможеш?

— Чому ж, допоможу, — сказав лікар й поблажливо всміхнувся. — Квіти, які я тільки-но нюхав, незважаючи на твою поглинаючу присутність, уяви собі, пахнуть, як і пахли. Роби вранці зарядку, бігай, веди здоровий спосіб життя, більше відпочивай…

— Але ж ти брешеш, Толю, — схвильовано сказав Віталій, аж червоні плями пішли йому по обличчю. — Ти ж, друже мій, брешеш!..

Зранку парило. Небо повилося каламутною плівкою і, хоч хмар не було, стояло над містом невмите і сколошкане. Сонце борсалося в тому киселі, ніби заплутана в павучих тенетах муха; сьогодні вночі місто, здається, не змогло прийняти щодобової нічної купелі і вимести зі своїх закутків застояну жарінь.

Вийшовши з дому, я відчув, що в мене ледь-ледь тремтять пальці — це було зле, бо я мав сідати за кермо автомобіля. Спробував зібратися на силі, тобто внутрішньо зосередитися, — замість іти до трамвая, який мав би завести мене до автомобільної стоянки, я трюхцем побіг. Любив бігати, бо це давало тілу бадьорість і снагу на новий день. Але сьогодні заспав, отож тільки махнув кілька разів руками вдома і, кинувши в обличчя пригорщ теплої води, помчав на роботу — все в мене було розраховано до секунди.

До трамвая я, одначе, не добіг. Чи не було чим дихати, чи я й справді не встиг до ладу прокинутися, але мені сперло подих. Змушений був піти вільним кроком, а коли перебігав улицю, з-за рогу вискочив червоний легковий автомобіль, і я ледве врятувався від нього, пострибавши, як олень, гігантськими стрибками.

Мусив зупинитися біля паркану й перечекати. З червоної кабіни висунувся не менш червонолиций шофер і на всі заставки лаяв мене. Казав, що таким, як я, варто переламати ноги і він щиро шкодує, що воно так не сталося. Що мені, зрештою, добре було б не тільки ноги переламати, а й пику набити, і т. д. І т. д.

Я побачив за парканом жовте тіло трамвая, який під’їжджав до зупинки, й чимдуж подався туди, залишивши шоферу можливість поправлятись у красномовстві на самоті.

У такий день мені, здається, не треба було сідати за кермо, і я завжди так робив, але сьогодні таки міг запізнитися на роботу. Як на те, я забув удома гаманця, і в мене не було не лише на таксі, але й на обід. Я виловив з кишені тільки кілька трамвайних талонів і тридцять шість копійок: одна по двадцять, одна по десять, а три по дві копійки. Зрештою, на роботі на обід я в когось позичу.

Але до роботи мені не судилося доїхати, бо я зрізався на повороті з автофургоном — вина була не моя, а водія автофургона, що безпомильно визначила міліція, яка блискавично поспіла на місце події, але ніс мого авто перетворився у щось безформне. Після немалих зусиль (адже грошей у мене під ту хвилю не було) я відтарабанив машину на стоянку (гаража в мене нема, та й невідомо, коли буде) і скоріше втік від співчутливого натовпу інших власників машин — моїх сусідів по стоянці: тепер я матиму немалий клопіт з ремонтом. Мені ж треба було поспішати на роботу, я вскочив у трамвай, але поїхав не в той бік, в який потрібно: замакітрилось у голові. Але те я помітив не відразу; звільнилося місце, і я використав нагоду, щоб відпочити й зібратися з духом. Все в мені дрібно тремтіло, я тільки тепер відчув, що й життя моє кілька хвилин тому висіло на соломинці. Мені ж самому нічого не сталося, був я прив’язаний аварійним пасом, боліло трохи у грудях, на що можна було не зважати.