Олесь Бердник - Сучасне фантастичне оповідання

Тепер Степанида була з ним щодня і щоночі, відчував її тіло на своїх руках, прокидався од гарячого шепоту в губи, одного разу аж уколовся об в’язальну шпицю, і пішла кров, яку вона одразу ж висмоктала, як робила весь вік, щоб не було зараження. Мов п’явка, пускала Степанида йому кров — чорну, отруйну, відводила злість і жорстокість, от і лежала душа до мамонтів, мов до малих дітей… Не старайся для звіра, старайсь для людини, єгер Нечесо! Не стало Степаниди, ударила чорна кров у голову, тепер хоч пальці рубай — стоятиме на своєму: ота галявина, галявина… Він приведе їх сюди. Хитрістю, лукавством — людині не позичати цього зілля. Приведе!.. Всіх до одного! Тоді хай говорять: Нечесина робота. За руку не вхоплять — не злодій. Вимруть мамонти, мов не було. Як Степаниди — мов не було…

Голові райради УТМР тов. Феденку І.М. єгеря Лупашівської дільниці Нечеси П.П.

Заява

Прошу надати мені чергову профвідпустку із 4 липня ц. р

Нечеса П.П.

Голові райради УТМР тов. Феденку І.М. єгеря Лупашівської дільниці Нечеси П. П .

Заява

Прошу звільнити мене з роботи за власним бажанням.

6 липня. Нечеса П.П.

Фененко довго, незворушно дивився на другу заяву, зітхнув і підписав. Що й казати, трудно доведеться без Нечеси — втрата велика, та чоловік утратив ще більше, а може, й усе… Хай собі в іншому місці щастя пошукає.

В цей час і ввірвався до кабінету Костя. Розпатланий, блідий, захеканий.

— Що з тобою, хлопче?

— Я з Лукашів… Три години їхав… Там мамонти поздихали… Всі як один. Лежать, ніби спати вклалися…

Фененко тупо вирячився на хлопця.

Мамонти… Одинадцять… Фененко схопився за серце, хоч воно й не боліло. Тільки й спромігся: «Так і знав, так і знав! Добра не жди від них…» Тепер уже замлоїло під грудьми, і він попросив Костю збігати по пігулочки — аптека поруч, за рогом. Костя вийшов. Один здох — не знайшли винуватого, на одинадцять — винуватий знайдеться… Фененко закам’янів з притиснутою до грудей рукою, мов у коханні освідчувався…

Полудень замітав столицю гарячим липневим вітром, і «Чайник», виполісканий сонцем, нависав над центральною вулицею, як вітрило покинутого корабля, — хто не працював, смажилися на південних пляжах, і обслуга кафе-бару, не звертаючи уваги на двох пришелепкуватих, жваво обмінювалися останніми повідомленнями з річки, куди разом з більшістю відвідувачів «Чайника» перемістився центр інтересів сфери обслуговування, як і решти столичних сфер — розжарених і розпарених літньою спекотою.

Бони знову пили морквяний морс. Розмова не клеїлась.

— І все-таки краще так, а не так, як ми задумали. — Славко надпив із склянки. — Зізнаюся тепер, у мене рука не піднятися б.

— У мене піднялася б. Не твоєї породи. Для великого діла потрібні великі почуття. Ти просто не перейнявся небезпекою. В цьому ви схожі з професором Малиновським.

— Бач, природа досі — вірний друг людини. Взяла гріх на себе, а могли б ми весь вік одмиватися. Ще, дивися, зцапав би нас той егер-мамонтолюб, і — небо в шашечку, доводь, що ти в ім’я блага і прогресу, заради ідеї…

— Так, заради ідеї, — твердо і рішуче потвердив Віктор і згадав телеграму — клаптик сірого несортового паперу, кілька звичайних слів, припасованих так уміло і так міцно одне до одного, до нього, до професора Малиновського, до майбутнього цивілізації, що, здавалося, ніяка сила невладна розірвати невидиму ниточку, що змоталася у великий пухкий клубок — він першим привалив професора, і той накинувся на Віктора, хрипко повискуючи, бризкаючи слиною увсебіч: «Це ви… Це ваша робота… Відповідатимете!..» Віктор ледве встиг підхопити знеможене тіло — через годину професор Малиновський опинився в реанімації — лопнула капілярочка. І надія. На великий приз життя. Хто ж із них був правий? Віктор засміявся, правда — між полюсами, правда — природа, вона і взяла гору.

— … заради ідеї і людини. Правда — це людина, а не безсмертя.

— Обставини перемінилися, міняється й логіка вченого. Мамонти вимерли, хто за ними?..

Віктору не йшов з голови єгер. Його так хвалили, тридцять років доглядав мамонтів. Раптом — смерть Сірка, дружини. Звільнення єгеря. Загибель мамонтів. Цілком природний ряд подій для того, щоб… Де він, куди поїхав? Ніхто не знає. Жив собі, жив, нікого не цікавив. А нині він потрібен як ніхто. Він останній, хто був біля мамонтів. Щось знає. Мусить знати. Він — у центрі клубка, водяний знак на телеграмі, яка зруйнувала їхній інститут, у мертвій точці зупинила маховик його наукової діяльності, колесо його життя. Подати на розшук — всесвітній! Негайно знайти! Дізнатися! Скоєно злочин! Так, мамонти не вимерли! Їх убили, отруїли — що завгодно, тільки не вимерли… Знайти єгеря, вхопитися знову за ниточку, зрушити маховик, розкрутити колесо, прочитати водяний знак на телеграмі…