Борис Штерн - Смарагдова планета

Гомін здивування прокотився рядами.

— Саме так, панове. До нас летять брати по розуму. Та радості від того мало. Ми прозондували корабель і з’ясувалося, що… — Голова зробив паузу, але напруження тільки подвоїлось, — корабель належить лудове.

Зал на хвилю завмер, а потім зойкнув з жаху. Делегати підвелися з місць, хтось схопився за серце, хтось побіг до виходу.

— Спокійно, панове. Ми не маємо права панікувати. Від нас залежить зараз доля мільйонів і мільйонів людей. Доля планети, доля цивілізації. Ситуація надзвичайна. Хто має що запропонувати, прохання висловитись. Регламенту встановлювати не будемо, але пам’ятайте: кожна хвилина зараз дорога: лудове летять до нас. Їм залишилось подолати п’ять захисних зон. За добу вони будуть тут.

Не встиг він закінчити, як в президії піднялася рука:

— Панове, — встав Звоєвій Швидке Перо. — Я бачу один вихід. Пришельців треба знищити.

Зал схвильовано загомонів, однак з третього ряду кинули репліку незгоди:

— Пане Звоєвій. Але хто це зробить?

— Ну… акцію можна доручити автоматичній системі.

— При спробі знищити живу істоту система вийде з ладу. Хто зніме блокування?

— Панове! — звернувся Звоєвій до присутніх. — Хто відповість шановному делегатові? Хто зважиться на благородний акт знищення агресора або хоча б відімкне запобіжник автоматичної системи?

Зал заціпенів.

— То, може, хтось хоч знає таку людину? — Звоєвій розгублено бігав очима по рядах.

Нарешті зупинив погляд на благородному обличчі літнього делегата:

— Пане Оллогерн! У ваших фільмах так щедро ллється кров. Ваші герої так рішуче йдуть на поєдинок з інопланетними чудовиськами…

— Кіно — це мистецтво, пане Звоєвій, — підвівся делегат. — Воно не має нічого спільного з тим, що оточує нас. Знищення живої істоти суперечить людській природі. Раніше ми якось не надавали цьому значення, бо не виникало таких проблем. Але тепер… Навіть якщо серед людей і знайдеться хтось… я був би проти. Ліпше загинути, залишившись людиною, аніж вижити, ставши вбивцею. Та серед нас немає вбивць. А тому я в цю хвилину відчуваю навіть трагічну гордість за нас. За те, що кожен може сказати про себе: краще не жити, аніж вбивати.

— Тоді переглянемо документальну хроніку. Наші зонди перезняли з відеоархівів лудове. Досі таке бачили тільки у фільмах пана Оллогерна. Пане оператор, будьте ласкаві.

… Низько пливе темно-зелений крилатий апарат: місто під ним огортає вогняно-чорна мла. Білі високі будови осідають в клуби диму й попелу. Спалахують і чорніють, мов сірники, люди.

… В шахті глибокого колодязя висить прив’язана за руки людина. На дні повзають бридкі істоти, схожі на велетенських голих щурів. Той, хто висить, опускається все нижче — відстань між ним і ошкіреними мордами потвор невблаганно зменшується. Зображення людини наближається: все її тіло густо вкрите саднами й кривавими смугами, на розбитому обличчі розпачливо світяться великі сірі очі…

— Досить! Припиніть! — почулися обурені вигуки.

Екран погас.

— Ось хто такі лудове, — заговорив Звоєвій. — Може, тепер знайдуться відважні увімкнути анігілятор?

Ніхто не поворухнувся, тільки санітари метушилися біля тих, кому стало зле. Минула довга хвилина, і в протилежному кінці президії попросили слова.

— Пане Звоєвій, — встав Родерон Рахівник Зграї. — Може, ви самі змогли б це зробити?

— Я? — знітився Звоєвій. — Ні-ні, що ви… Я… Я — теоретик…

— То ж бо й воно, пане Звоєвій. Теоретично ми можемо знищити прибульців. Однак, зробивши це, ми перестанемо бути людьми. Ми зробили б перший крок по шляху вбивства — а куди веде цей шлях, ми щойно переконались. Тож я згоден з паном Оллогерном: краще вмерти, аніж стати вбивцею. Проте вмирати не обов’язково. Є ще один варіант — евакуація.

— Але, пане Родерон! Де ми візьмемо стільки кораблів? Та й часу залишилося…

— Його не так уже й мало, пане Агенар. Та й кораблі нам не знадобляться. Ми встигнемо вивести людей крізь Чортову Діру.

Делегати ожили, зал наповнився нервовим гамором.

Чортова Діра — це підпросторовий тунель, якого відкрили зовсім недавно в непрохідних лісах Південного континенту. З того боку Діри починався таємничий світ — світ сріблястих трав і незнайомих зірок. На дослідження невідомої землі вже вирушило кілька експедицій. Жодна з них поки що не повернулась.

— Але ж ми навіть не знаємо, що нас чекає по той бік!

— Зате добре знаємо, що чекає нас по цей, — похмуро завважив Родерон.