Борис Штерн - Смарагдова планета

— Як звати тебе? Я — Настя…

— Славне ім’я, — усміхнувся хлопець. — А мене у святому хрещенні нарекли Георгієм, та звично кличуть Єврасем.

— Єврась, — повторила дівчина, зачаровано зблиснувши синіми очима. Й тут же підхопилася, заметушилась, допомогла козакові сісти вище, піднесла ложку йому до рота:

— Їж! Це куліш незвичайний — його батько сам варив, тут корінці всілякі, мертвого на ноги піднімуть!

Єврась слухняно сьорбав, а коли перевів подих, Настя налила йому узвару з грушок.

— Ти мусиш тепер багато їсти, як наш пан!

— Але він, мабуть, дуже товстий, твій пан? Якщо я буду таким, ти мене одразу розлюбиш!..

— А хіба я тебе полюбила? Який спритний!.. — Встала Настя, мовби злякавшись чогось, нахилилася до Єврася й зашепотіла:

— Розумієш, він якраз і не товстий! Хоч жере за десятьох, а як я, — то й за сотню, напевне! Проте, коли гості у нього або сам обідає в якого шляхтича, то закусить, вип’є не більше за інших. Зате вже коли сам засяде у своїх покоях, та звелить подавати… — Не знаходячи слів, Настя запнулася і похитала головою. — Приносять йому всього: цілі туші м’яса, борщу казан, вареників корито… Замкнеться, а через годину-другу дзвіночок дзеленчить. Слуги заходять і бачать: посуд наче пси вилизали, мусі нічим поживитися!..

— Ну то й що? Саме панське діло — жерти в три горлянки! — крізь сміх ледве вимовив Єврась. Дівчина хотіла розсердитись, але побачила, як зайшовся від власного сміху поранений, знову взялася мерщій годувати його «чудодійним» кулішем…

Може, й справді були такі властивості дідової страви, чи швидше руки й посмішка годувальниці вміли лікувати — проте й тижня не минуло, як біль відпустив, став Єврась жваво орудувати ложкою, та й сон поміцнішав, хіба що непокоїла сверблячка — рани гоїлися. Настя кожного разу за трапезою потішала і втомлювала гостя невгамовним щебетом, їй нетерпілось показати себе справжньою чарівницею, наступницею батькового знахарства, але впереміж зі справжніми секретами природи раптом таємниче сповіщала таке, що козак ледве стримувався від зневажливого сміху…

Якось розповіла Настя, що трава шальвія, якщо її висушити, потовкти і десять ночей поспіль тримати під місяцем, — перетвориться на живих черв’яків, цих черв’яків теж треба висушити й подрібнити, а порошком тим посипати п’яти, тоді будь-яке бажання здійсниться. Іншим разом ошелешила: соняшник, загорнутий у шовк з лавровим листом і зубом ведмедя — якщо вузлик той носити потай при собі — перетворить усіх твоїх ворогів на найкращих друзів… Особливо багато знала дівчина методів любовної ворожби. От хоч би й такого: «Знайшовши гадюку, притискають її шию рогатиною, відтак протягують нитку з голкою наскрізь через очі, примовляючи: «Змія, змія! Як тобі жаль твоїх очей, нехай так любить І жаліє мене такий-то». А тоді треба знайти спосіб, як непомітно ту нитку прив’язати до одягу коханого. Поки нитка там, він тебе кохатиме, а випаде нитка, кінець коханню!» — «Ну, хоч пилюку із жупана не витрушуй», — не втерпів тоді, шпигнув Єврась, за що й дістав потиличника.

Виявилось, поклали Єврася в Настиній кімнаті, дівчина мешкала тепер на батьковій половині, а сам Степан здебільшого ночував у дворі… Якось уранці, розплющивши очі, побачив козак старого — сидів той скраєчку ліжка. Не спитав Степан, як поранений почувається, лиш провів долонею над обличчям і грудьми Єврася, немов ловив його тепло. Скінчивши, мовив з лукавою посмішкою:

— Видать, не простої крові ти, хлопче. Звідкіля родом?

Попереджуючи нові запитання, Єврась відповів:

— На Січі прозвали Ченцем, там і рід мій. — Але Степан мов і не почув одповіді.

— А батько твій хто?

— Не батьком козак славний, а ділом! — звівся на ліктях Єврась. — Сам по собі я, Степане, — таким мене і прийми!

Кряжистий відун сидів непроникним, насмішкувато мружився. Кругла голова його, вкрита зверху і знизу рідкою сивою щетиною, ледь схилилась до лівого плеча. Раптом підхопився Степан, наче хто його штрикнув знизу, кинув коротко: «На Івана танцюватимеш», — і квапливо вийшов.

Невдовзі козак, як смеркало, кульгав по садку, спираючись на букову палицю і Настину руку. Рани гоїлися з неймовірною швидкістю…

Десь під Трійцю така задушлива, липко-спекотна ніч навалилася на землю — навіть здорові, мокрі від поту, воювали уві сні з чудовиськами, а що вже Єврась: від нерухомості, від нудьги і зовсім дурів. Хата здавалася домовиною, стеля давила на ребра — не продихнути…