Борис Штерн - Смарагдова планета

Літня ніч коротка. Не встигла Докія втомитися, як небо посвітлішало, прокинулися птахи, скотилася роса. Струмочок все тоншав — ближчав витік. На шляху дедалі частіше траплялися валуни, порослі сірим лишайником. Докія обходила їх, щоразу боячись загубити ниточку струмка.

Аж ось струмочок сховався в непролазних заростях ожини й ломиноса. Продертися крізь оці хащі годі було й думати. Докія зупинилася в нерішучості: куди ж далі йти?

Вирішила перепочити. Відломила хліба, зачерпнула студеної води, зібрала жменю суниць. І раптом побачила на бережку струмка розсипане голубе намисто. Вона підняла одну намистину. Давно, видно, пройшла тут власниця намиста. Тепер більше пластмасові носять, а ця намистина з білої глини, поливаної голубою глазур’ю. Потріскалася вже від дощів і сонця. Отже, та, чию шию охоплювала низка лазурових горошин, також намагалася пройти отут, та сувора ожина й підступний ломиніс не пустили, зірвали з шиї намисто…

А що то блищить у траві на тому боці струмка? Ще одна голуба намистина. А ось і ледь помітна стежка в обхід заростів. Дякую, сестро, вказала дорогу…

Стежка вивела до сірої скелі, по зернистому відколу якої дзюркотіла вода, що давала початок тому самому струмку. Ось і закінчилася срібна провідна ниточка. Далі, Докіє, підеш навмання.

Сонце Докія зустріла на краю величезної галявини. Йшла, поступово зігріваючись після вогкої ночі.

Коли спускалась в долину, знайшла ще одну прикмету того, що йде правильно: розчахнуту скелю /казали, що блискавка вдарила/. Там, на дні похмурого розлому, і закінчувався шлях Докії. Позаду сонячний світ, а попереду, немов ненажерлива паща, з уламками страхітливих іклів, глибочіло провалля. На камінні біля урвища побачила Докія напівзотлілий рушник, старовинну гуцульську сокирку, шкіряний кисет і різьблену люльку, сувій полотна… Вона злегка торкнула ногою той сувій. Тканина розсипалася: в сувої виявилася пачка грошей, чи то ще царських, чи то керенок.

Чому люди залишали тут усе це? Може, перед тим, як піти у морок і невідомість, хотіли залишити певний знак того, що були тут? Отже, вони не повернулися? Або ж сподівалися, що ці речі їм коли-небудь знадобляться…

Докія розмірковувала, машинально потискуючи рукою важку грудь. А молоко ще не перегоріло, прибуває, пов’язка геть мокра. Защеміло в грудях, здалося, що м’які губки немовляти міцно взяли сосок…

Докія скрикнула і стрімголов по крутому спуску кинулася в провалину як у вир.

Отямилася, коли забракло сил бігти по нескінченному коридору, що вів все глибше й глибше — може, й до самого серця гір.

Вона зупинилася, перевела віддих, тамуючи гострий біль у серці. Було темно, але очі Докії — чи то звикнувши до темряви, чи то від нервового збудження загострився зір — розпізнавали скельні стіни, що сходилися близько, міцні брили, що нависали над головою. Невідомо, хто й коли вирубав у скелі цей прохід. А може бути, й не руки людини створили цей довгий прямий коридор.

Докія прислухалася. Стояла неймовірна тиша, тільки далеко попереду дзвеніло щось. Неголосний кришталевий дзвін, як перші весняні краплі… Докія склала долоні човником, піднесла до рота і сторожко крикнула: «О-гов!» Тільки луна покотилася вздовж кам’яного коридора і вмерла вдалині. Страх підійшов навшпиньки, моторошно взяв за горло.

І пішла Докія по хіднику, все вниз і вниз. Йшла повільно, часто обертаючись назад. А що там побачиш? Кам’яний морок. Почало потроху світлішати — немов стіни мерехтіли золотим і червоним. Посвіжішало повітря. Це було дивно, адже підземелля вело углиб.

І ось нарешті ступила Докія у величезну світлу печеру. Високе склепіння яскрилося ніжною памороззю, падали зверху важкі краплі, лунко розбиваючись в опалового світіння вапняних вазах-сталагмітах. Чудові кам’яні квіти сяяли зернистим блиском, кварцові й аметистові друзи в стінах печери горіли чарівним вогнем граней. У завороженій тиші зупинилася Докія, відчувши всім своїм єством: це — тут.

Вона нишпорила поглядом, шукаючи те, заради чого прийшла сюди. Зазирала в усі закутки печери. І нарешті побачила.

На невисокому постаменті з дикого каменя стояла Чорна Чаша.

Затамувавши дихання, наблизилася до неї Докія. Чаша була велика — не підняти. Незграбно виліплена з темної глини посудина трохи перехняблена. Через вінця тонкою густою цівкою стікала смолиста рідина. Довго дивилася Докія на цівку, судорожно ковтаючи біль ненависті, що підступила до горла. Тоненький, безперервний потік лиха й біди.