Борис Штерн - Смарагдова планета

Другого літа, непорушно лежачи біля вікна, він шукав того запаху, ніби голки в копиці сіна, серед безлічі інших — смаженого сала, курячого посліду, розквітлих півоній чи матіол, — і, коли знаходив, то вже добре знав, що відбувається побіля озера. Знав, що у гніздечку з’явилося четверо яєчок, але одне скотилося, і ним поснідав вуж, знав, що в озері розвелося багато жалючої кропивки й до білих лілей тепер не підступитися, — воно й на краще, бо внадились городяни, й уся латочка піску тепер закидана головешками. У жовтні приїжджі копали коренища аїру, забрали ремезове гніздо і вбили вужа, що вже зібрався спати. Бач, вони його злякалися, а чого, власне?

Того року дуже рано прийшла зима, від снігу аж до новорічних свят пахтіло драголюбом, а потім усе забив дух мастила та нагрітого сонцем заліза… Думати про озеро стало боляче, й хлопчик намагався того уникати. А що йому лишалося?

Отож він стрибав туди, стрибав би довго, та під ногами почали лопатися мертві черепашки, немов бульбашки, що колись спливали із затягнутого мулякою дна. Хлопчик спинився і подивився на урочище оком господаря, який бачить, що ранні сходи вибито морозом, і тепер треба все дочиста пересівати.

Озера не було — лише трохи розрівняна котловина та залишки верболозу нагадували про нього. З того боку, де був піщаний пляжик, стриміли якісь машини, фарба на них облущилась і клаптями лежала на землі. Хлопчик байдуже обминув їх і, вибравшись на пагорбок, оглянув сухе озерне логовище, й сам до себе кивнув головою, бо воно здалося йому достатньо просторим і зручним. Відпочивши, дочекався, доки його перейме відчуття певності власних сил, і аж тоді сказав:

— Ось тут ти можеш вийти. Немає тут ані будинків, ні корів, і люди сюди не ходять — ніхто тобі не заважатиме, ніхто не зажене тебе під землю.

Помовчавши, додав:

— Так, це місце якраз для тебе.

Більше він нічого не робив і нічого не розглядав, а пострибав назад, аби не хвилювалися вдома. Стрибав уже неквапом, відпочивав скільки хотілося, і шлях не здавався йому важким.

Тим часом удома навіть не помітили його відсутності, й другого дня хлопчик знову подався до того урочища. Тепер він побачив ніби велику кротовину посеред озерного логовкща і, спустившись униз, присів біля неї. Зблизька то виявилася купа ріні, яка збільшувалася на очах, ніби хто вивертав її з землі ритмічними поштовхами, камінчики скраю вже обсохли на сонці, а ті, що всередині, були мокрі, хлопчик узяв один і, понюхавши, замружився від насолоди. «Ага, — сказав він. — Ага! Все правильно. Усе як треба».

Він і надвечір сюди навідався і побачив, що найглибша виямка у котловані заповнена, а посеред неї крутиться шум, ритмічно здригаючись, ніби від поштовхів потужного серця, що билося вглибині. Навколо стояв дзвінкий шерех, відлунюючись у спорожнілих глечиках мушель, але від того тиша здавалась іще глибшою, а знівечена, витирлувана машинами місцина іще мертвотнішою. Хлопчикові стало маркітно, але він вирішив на те не зважати, а краще скупатися: адже це було його море, і воно не могло заподіяти йому чогось лихого. Кількома порухами рук хлопчик перетнув його вздовж і впоперек, вода здавалася занадто холодною, але плавалося в ній на диво легко: то було таки ж нормальне море, хоч і маленьке, по його дну поміж кущиків деревію та споришу вже сновигали крабики, а над ними гойдалися якісь невиразні тіні. Може, медузи?

Потім хлопчик три дні не ходив до урочища, бо надто боліли ноги; лежачи з транзистором на грудях, чув, як сусідка розповідала матері, що у Гарячій Балці знов з’явилося озеро, воно, може, й на краще, бо через цих меліораторів ночі стали холодні, й кавуни вже не родять, як раніш. Погано лиш, що льохи та погреби затоплює, раніш такого не було — що з цим робити?

— То не озеро, — не втерпів хлопчик. — То море. Його прогнали, й воно прибилося до нас.

— Ой, хоч при батькові такого не кажи, мудрагелю мій любий, — зітхнула мати й погладила хлопчика по голові.

Втішений ласкою, він її послухався й надалі вирішив ніколи про те не говорити.

Отак минуло ще три дні, а потім уночі всі збудилися від собачого валування й коров’ячого реву, вибігли на вулицю, чекаючи підземного поштовху, але земля стояла незрушно, а під ногами хлюпотіла вода, що невідь-звідки взялася. Роззувшись, люди бродили в ній, перепиняючи один одного, аби висловити своє здивування; споконвіку в їхніх степових районах ніхто не чув про повені — що ж це таке, звідки взялося, трубу прорвано яку чи що? А вода прибувала й прибувала від того краю села, де була Гаряча Балка, заповнювала всі ковдобини, всі ями, піднімалася на очах, густо вилискуючи супроти місяця. Може, й далі дивилися б на неї люди, заворожені незвичайним видовищем, але в темряві пролунав голос хлопчика. Він тіпався на руках у батька й кричав так, як завжди кричать діти, що вчинили велику шкоду — вчинили ненароком і тому не чують за собою провини, але знають, що дорослі ніколи їм не повірять, та й шкоди від того не поменшає.