Борис Штерн - Смарагдова планета

— Спати, — наказала мати. — Сам постелишся чи тобі допомогти?

— Сам, — буркнув хлопчик і, подавшись до спальні, вкрився з головою.

Йому хотілося й далі думати про море, але він одразу заснув.

Прокинувся на батькових руках. Було темно, дуже темно, й він не шг второпати, чи досі замотаний у ковдру чи вже ні, бо ж холодом тягло з усіх боків. Десь попереду скрикували мати й тітка Тетяна, мовби навпомацки шукали кудись дороги й кахромлювалися на колючки.

— Та не лякайтеся, нема чого, — сказав батько. — У нас не може бути сильного землетрусу, це так… Ну от, уже й по всьому, уже й утихомирилась земля.

— Стоятиму тут до ранку, — заявила мати. — Не хочу, игоб нас поховало під уламками, як тих спїтаківців. Жах!

— Так уже й поховає… А хлопчик сказав:

— Море. Воно прийшло, і йому тісно.

Батько простягнув хлопчика в темряву, ніби хотів передати матері, але її поруч не виявилося, і він поставив сина на землю.

— Боже мій, та вплинь на нього! У мене вже не стачає сили на його химери… У нього від твого безглуздого виховання розвинулася хвороба, й вона має. конкретну назву — міфоманія.

— Коли ти навчишся по-людському ставитися до власної дитини? — спитала мати. — У хлопчика розвинена фантазія, з таких виростають художники…

— … Або причинні, — довершив батько, однак гукнув: — Сашку, де ти подівся? Стій тут, нікуди не відходь.

Бо хлопчик зав’юнився, розводячи руками темряву, затіпався, рвучись до світла, й до ніг йому скотився уламок сонячної стежки.

— Диви, й сусіди прокинулися, — засміялася тітка. — Свічку, мабуть, запалили… Вони ж усе проспали!

— І правильно вчинили, — одмовив батько.

— Так, ти погано ставишся до власної дитини, — наполягала мати. — ! суперечиш сам собі. Вчора казав — збувається все, що він вигадує, і це тебе лякає, а сьогодні вже міфоманія якась. Вибери щось одне…

— Ой, та мені однаково! Я хочу мати біля себе дитину як у людей — нормальну. Хіба я так багато хочу?

— Ну, то йди від нас, — схлипнула мати. — Рятуй свій спокій і комфорт. Так нині заведено у вас, чоловіків, тільки що не так — тікати, На те ви сильна стать!

— А ти б притримала язика — он люди слухають…

До ранку вони вже не достояли, бо якось забули про землетрус. Електрики в їхній хаті не стало, й покладений у ліжко хлопчик одразу пішов під воду. Велика рибина притиснулась до нього й стиха дихала, а навколо стояло багато риб, одна побіля одної, — принишкли, дослухаючись, як дзуменить десь угорі тоненька цівка, обмацуючи тріщини в землі рвучися на поверхню… А внизу мовчали й сподівалися краби й слимачки в мушлях, а місячну стежку затягло мулякою; і ніхто не знав, що вона тут.

Вранці хлопчик прокинувся і, лежачи під ковдрою, довго думав. Поснідавши, попросився гуляти, і його пустили, бо мав калічні ноги і далеко на них ніби не міг зайти. Ніхто не знав, що він умів стрибати, бо нікому тим не хвалився: стрибав кумедно й некрасиво, не як нормальні діти; авжеж, нормальним він не був ні в чому й звик до того. Не був — то й що? Зате знав за собою таке, чого напевне в інших не було; глузи на вулиці, міцненькі кулаки сусідського хлопчиська, старшого за нього на три роки, мамині сльози, батькову невдоволеність сприймав як неминучу плату за щось дароване лише йому — навіть дорослі того не мали, а тому здавалися йому безпораднішими за дітей. Однак про те належало мовчати, й він жив так, як кожний жив би на його місці. Жив як усі.

Хлопчик стрибав, мов кенгуру, відштовхуючись обома ногами, і, хоч добряче ухойдокався, спинятися не хотів — казав собі, що важко всім, і пташці, і звірині, надто коли за ними хтось женеться або ж коли довго не трапляється пожива. Отак він думав, і йому здавалося, ніби він бере на себе частину трудів, якими тримається все суще, й від того прибувало спокійного терпіння. Міг би отак і Землю обстрибати, і байдуже, коли б вона виявилася більша, аніж він собі уявляв.

Позаду лишилося село з фермою і обскубаним пастовнем біля неї, лишилася обсаджена вербами дорога і рапсове поле, а хлопчик стрибав, тримаючи курс на урочище Гаряча Балка.

Колись там було озеро, й недільними днями батько ловив у ньому рибу, під добрий настрій беручи з собою сина: на березі він ніколи йому не докучав, бо мав доволі клопотів із фортецями для равликів та водомірок. Цілими годинами грібся на латочці вологого піску, а навколо пахтіло драголюбом, татарським зіллям і сухим пташиними пір’ям — можливо, тому, що в глибині обплетеного білими паничиками верболозу висіло ремезове гніздо — порожнє, однак цілком придатне. Господарі не могли покинути його назавжди, й хлопчик не смів його торкнутися, тим більше — похвалитися рідкісною знахідкою. І так тривало до самої осені.