Борис Штерн - Смарагдова планета

— Нічого я не гадаю! — роздратовано обірвав Штольц.

— А звідки ж сатаністи візьмуться в наші часи? Та ще й тут, на півдні України.

— Наш край не такий вже і простий, Петре, — після хвилинної мовчанки зауважив Штольц. — На нашому Півдні є багато такого, про що ви й не здогадуєтесь.

Перш ніж попрощатися з Максимом Йосиповичем, я ще раз подивився на страховисько зі скитського рельєфу. І раптом побачив невелику деталь, яку сувора рука часу майже стерла з тьмяної поверхні мармуру. Маленький силует ледь помітною хмаркою темнів у самісінькій пащі жахливого створіння, між гострих лев’ячих ікол.

То був силует дитини.

Сполохані думки не давали спокою. Сірий Дім, жахлива потвора, бідолашні малюки… Я був певен, що все це якимось чином пов’язане. І ось, четвертого дня…

Зараз важко пояснити, як я насмілився влаштувати цю експедицію. Мабуть, підштовхнула нудьга та розбурхана уява. Хотілося лише перевірити — і нічого більше. Якби хтось попередив… Та хіба можна у таке повірити? Ні, я не повірив би, як не повірили йолопи з місцевої міліції, що знайшли мене непритомного, перемазаного цією смердючою гидотою на подвір’ї Сірого Дому наступного ранку. Втім, вони таки дослідили льох, навіть ретельно промацали його затоплену частину. І нічого не знайшли. Не хочеться згадувати, що я пережив у міліції — адже за те, що був-таки звільнений, маю дякувати тільки Богові та порядності слідчого, Штольцевого приятеля. Я був звільнений — і того ж дня покинув Квітуче. Одначе час зібрати останні сили й розповісти про той жах, який довелося пережити чудовою вересневого дня, коли я зазирнув за чорну завісу і на власні очі побачив те, чого не повинен був бачити.

Отже, я вирішив перевірити свої припущення і ретельно обстежити подвір’я та льохи Сірого Дому. Про всяк випадок прихопив з собою старий ніж-багнет, що завалявся в тітчиному сараї з часів війни — батько його використовував, коли треба було заколоти кабана абощо. Далі я взяв ліхтарика, сірники, взув батькові рибальські чоботи, вдягнувся у старе дрантя і рушив.

Біля Сірого Дому було затишно. Ледачий вітерець злегка куйовдив червоне й жовте листя клена та верхівки високих, роками незайманих бур’янів. Продираючись крізь їхні хащі, я пройшов вздовж стіни, що нависала над глибоким яром. Мертві провалля вікон зловісно чорніли на похмурому тлі сірих кам’яних стін — з цього боку Дім не мав жодної прикраси. Я швидко переконався, що в такий спосіб до льоху не потрапити — там, трохи не сягаючи підвіконня, чорніла масна рідина з важким запахом гнилої води. Спробував поміряти глибину дрючком — не вдалося нащупати дна. Тоді я вирішив пробратись на подвір’я.

Там хазяйнували бур’яни заввишки з людину і велетенські лопухи, серед яких ховалося кілька здичавілих дерев та висохлий напівзруйнований водограй. Сам Дім оточував подвір’я літерою «П». Незабудований бік закривав сильно пошкоджений цегельний паркан. Роззирнувся — навколо нікого не було. Без особливих зусиль перестрибнув зруйновану огорожу у місці, знайомому ще з дитинства. Перестрибнув — і обтрусивши пил з одягу, рушив до заднього крила будівлі, того самого, що височіло над каламутним Анчекраком.

Дім з цього боку виглядав похмуро — сіра масивна споруда без жодних оздоблень, з порожніми вікнами. Всередині містилися якісь господарські приміщення, склади непотребу й таке інше. Довелося довгенько полазити темними кімнатами серед павутиння та бруду, побоюючись, аби дідько не накликав сюди якогось сторожа абощо. Але пошуки виявилися марними — шляху до льоху не знайшов.

Втомившись, я вибрався на свіже повітря й сів, прихилившись до старої акації. Погляд блукав у просторі, груди та ніздрі відпочивали від складського пилу та задухи. Сонце хилилося долу — час вже вертатися до тітки, де чекає чималенька таріль наваристого гарячого борщу з ледь жовтуватими вершками… І тут я почув легке шарудіння, а потім — приглушені дитячі голоси. Дітей було двоє — хлопчик та дівчинка. Хлопчачий голос ніби знайомий…

«Та не бійся ж… От дурна! Ти ж тут таке побачиш…» — долинали до мене уривки фраз. Здавалося, він умовляв кудись іти. Затамувавши подих, обережно розсунув бур’яни. Біля паркана спиною до мене стояв білявий хлопчик років десяти у синій курточці. Він уперто тягнув за руку дівчинку з розкішним білим бантом у каштановому волоссі. Дівчинка вагалася. В її великих темних очах спалахувала цікавість з домішками остраху. Хлопчик щось доводив, жваво жестикулюючи.