Борис Штерн - Смарагдова планета

Вітрини, присвячені давнім часам, були ще не надто багаті. Але серед невиразних уламків, які мало говорили не знайомій з тонкощами археології людині, вирізнялася мармурова плита з барельєфом, вирізьбленим у незвичайному стилі, що трохи нагадував скульптуру давнього Вавилона. Рельєф зображав страховисько з тілом людини, головою лева та зміячим хвостом. До жіночих грудей страховиська присмокталися вепр та собака, чи то вовк. Під зображенням можна було розібрати грецькі літери «Ла… мі…», чи то пак «Лама…», а може, і не так… далі якась нерозбірлива закарлючка, а ось «т», напевне, «т», далі «у», чи, може «о». А оце цілком зрозуміло — «Теос», тобто «Бог». Гарний бог, нічого не скажеш.

Я так уважно роздивлявся плиту, що не почув тихих кроків за спиною.

— Вас, молодий чоловіче, цікавить цей барельєф? О, це річ, варта уваги!

Я озирнувся. Переді мною стояв високий худорлявий чоловік похилого віку з сухим, ніби вирізьбленим з дерева обличчям, на якому жили лише очі — молоді не по літах, жваві, сірі очі, на дні яких жевріла іскорка прихованої радості.

— На місці нашого селища, молодий чоловіче, колись було святилище стародавніх скитів. Тут поклонялися богам підземного світу — напівлюдям-напівзміям. Під час розкопок археологи знайшли кілька зображень з золота, та їх забрали до Києва. Втім, якщо вас цікавить, в мене є фотографії…

Я зрозумів, що це — працівник музею.

— Так оце один з тих богів?

— Можливо, можливо… На золотих виробах, щоправда, зображення дещо інше… Бачте, ця плита потрапила до музею не зовсім звичайним шляхом. Вона зберігалася в колекції барона фон Шнее, колишнього власника будинку. Запис у його каталозі свідчить, що барельєф знайдено під час земляних робіт, проте деякі вчені вважають цей шедевр за підробку, оскільки він не є характерним ані для скитів, ані для греків. Це, скоріше, аккадський виріб. Вбачають тут зображення й одного з богів стародавнього Вавилона — мовляв, барон придбав цю плиту на Сході, де такі підробки не рідкість, а потім привіз її сюди і власноручно зробив надпис. Але ж, перепрошую, Бальтазар фон Шнее був дуже поважною людиною, і я не маю жодного приводу підозрювати його у фальшуванні…

Працівник музею говорив і говорив — певне, не так часто йому траплялися уважні й зацікавлені слухачі. Орлиний ніс, струнка фігура, в темному, недорогому, але суворого крою костюмі, робили цього чоловіка схожим на птаха — неквапливого великого птаха з блискучими чорними лапками та чорною краваткою на шиї, затиснутій сліпучо білим комірцем бездоганно відпрасованої сорочки. Старий розповідав про звичаї та міфологію давніх скитів, слов’ян та сарматів, про зв’язки їх з Вавилоном, згадував гіпотезу академіка Мара про походження українського народу від шумерів. Ми переходили від експоната до експоната, і я захоплено поглинав нові відомості про рідне Квітуче, та раптом старий зупинився і, пильно глянувши на мене, спитав:

— Вибачте, а ви бува не родич покійного Миколи Стеценка?

— Я його син.

— То ви — Петро Стеценко?

Старий розхвилювався.

— Гай-гай! Я ж знав вашого батька, добре знав… А вас пам’ятаю ще пацаном, коли ви бігали сюди дивитися монети! Як швидко плине час…

Так я познайомився з Максимом Йосиповичем Штольцем. Розлучилися ми того дня друзями і залишаємося ними й досі, не зважаючи ні на що.

Повз тітку Параску не проходила жодна подія у Квітучому. Першого дня по приїзді я й дізнався від неї про жахливу новину. В селищі, яке роками не знало злочину, почали зникати діти.

Першим зник сусідський дев’ятирічний Василько. Батьки були в розпачі. Підняли на ноги весь райвідділ міліції, обдзвонили рідню, що мешкала в найближчих містах — Одесі, Чорноморську, Арцизі. Все було марно. Аж на сьомий день хлопчик нарешті приплівся додому — брудний, виснажений, блідий, як смерть. Він ледве тримався на ногах і не міг ворухнути язиком — лише перелякано водив навкруги великими очима, оточеними темними колами. Василька поклали в ліжко й негайно покликали лікаря. У ліжку хлопчик одразу знепритомнів. Ввечері у нього з’явився жар, почалося марення — щось про Сірий Дім, про якогось господаря, чи то володаря, та ще чомусь про нехрещених малюків. Інколи хворий розпочинав голосно кричати й битися, вигукуючи незрозумілі слова, ніби іноземною мовою. Потім уговтувався й деякий час лежав нерухомо, тихенько постогнуючи.

Так тривало три доби. Лікарі з відчаю хапалися за голови, не знаючи, що робити. Вони вже збиралися звернутися до обласних фахівців, коли на четвертий день хлопчик прийшов до тями, жар спав і маячня припинилася. Здоров’я поверталося до Василька на очах — на втіху батькам. Ще за кілька діб колишній хворий вже гасав вулицями разом з товаришами, веселий та моторний, як і раніш. Єдине, що лишилося від пригоди, — загадкові провалини в пам’яті. Хлопець геть не пам’ятав, що ж з ним сталося й де він проблукав цілий тиждень. Всі події, починаючи з останнього дня перед зникненням і до одужання, наче випали з пам’яті, залишивши туманні згадки про якесь підземелля, але як він туди потрапив і що саме там сталося — цього пригадати не міг. Незабаром зникли і ці непевні спогади. Врешті-решт батьки й лікарі вирішили, що хлопчик, можливо, потрапив до якогось покинутого льоху, заблукавши у руїнах, а все інше — наслідок переляку й тривалого голодування.