Володимир Владко - Чудесний генератор

Але Рома вже «допомагав», роздратований вкрай. Серйозна робота, а тут усяке ледащо заважає. Через хвилину вони залишилися з Містером-Пітерсом удвох. Містер-Пітерс зітхнув:

— Скільки там часу?

— Через двадцять хвилин мусимо починати.

— Так. Дзвони на шпилик — чи готові там?.. Ой, ще хтось стукотить. І море неспокійне. Вітер…

— Це ти правильно помітив, про море. Як би… Увійдіть! — крикнув Рома, бачучи, як повертається ручка двері. — От, ще когось лиха година несе… Зачекайте… Це ж ви, Ганно?

Так, це була Ганна. Вона несміливо увійшла — і тепер дивилася то на Містера-Пітерса, то на Рому. Вона проговорила:

— Здрастуйте… От і я.

— Звідки ви, Ганно? Невже з радгоспу? Як там? — зрадів Рома.

Але Містер-Пітерс тільки промурмотів:

— Здрастуйте…

І, не звертаючи більше уваги на гостю, немов продовжуючи розмову, звернувся до Роми:

— Так от, вітер який… І час починати.

— А може, посадити в човен людину? — несміливо спитав Рома. — Так, для контролю… про всякий випадок…

— Ні, про це й мови не може бути, — рішуче заперечив Містер-Пітерс. — Це означало б ризикувати життям людини…

Ганна стояла й мовчки прислухалася. Містер-Пітерс не звертав на неї уваги. Очі її мимоволі наловилися сльозами. А вона мріяла… Зразу по приїзді пішла на берег, почувши про нові досліди, подивилася — думала, що Містер-Пітерс буде там. Взнала, що він у лабораторії, прийшла сюди… А він — як чужий, і не дивиться.

Розмова йшла далі:

— Але я боюся за човен, — говорив Рома, — може, відкласти дослід?

— Не можна. Про нього сповіщено всіх.

— Давай я поїду в човні. Я ж добре знаю керування мотором.

— Ні. Це ризиковано.

Містер-Пітерс глянув на Ганну і відвернувся знов. Звідки в нього з’явилася така жорстокість, він не знав і сам. Але він не міг примусити себе заговорити з нею. І тільки десь у глибині свідомості він відчував, немов хтось шепотів йому: погано, погано ти поводишся з нею…

Ганна ледве стримувала сльози. Вона розуміла, що їй найкраще просто піти звідси, але все ж таки стояла, немов чекаючи на щось. Вона чула ще, як умовляв Рома Містера-Пітерса або відкласти дослід, або ж дозволити йому, Ромі бути в човні. Але Містер-Пітерс не погоджувався. І тут божевільна думка виникла в Ганни. Вона не обмірковувала, не вираховувала нічого. «Ах, так ти такий?.. Гаразд. Я тобі доведу…» — отак можна було б висловити її рішення.

Ганна піднесла голову:

— Ну, я не заважатиму вам. Бажаю успіху.

— Куди ви, Ганно? — спитав Рома.

Але Ганни вже не було. Рома з докором поглянув на Містера-Пітерса, похитав головою. Але що він міг зробити?

— Дзвони на шпилик. Зараз починатимемо, — розпорядився знов Містер-Пітерс.

А Ганна швидко йшла коридором. Серце її шалено стукотіло, щоки палали. Вона спустилася до канцелярії, швидко написала тут невеличку записку. Ласкаво, чарівно усміхаючись, попросила чоловіка, що сидів у канцелярії:

— Дуже просила б вас передати цю записку до лабораторії ультракоротких хвиль.

— Але я буду там не раніше, як через хвилин п’ятнадцять, — відповів їй службовець.

— Добре, добре, дуже. Мені й не треба раніше.

Ганна поспішала далі, простуючи до морського берега, до того місця, де мав виплисти човен. Коло будівлі з човном було тепер ще більше народу. Море сердито випльовувало на берег сиву піну. Свіжий вітер розвивав кучері з-під шапочки Ганни. Вона прислухалася до розмов:

— Та невже ж випустять?..

— Попливе, попливе.

— Як би не перевернувся…

Ганна відчула, як похололи в неї кінці пальців. Серце не спиняло швидкого стукоту. Одна за одною миготіли думки: «Як же прокрастися туди… щоб ніхто не помітив… та швидше, швидше треба, бо можна спізнитися!»

А Рома вже поговорив з академіком Антохіним. На шпилику були готові до спостережень. Містер-Пітерс стиснув зуби:

— Іди, вмикай мотор. І повертайся, стежитимеш звідси.

Через кілька хвилин Рома вже підходив до будівлі на березі, поглядаючи на пінясті гребінці, що набігали на берег. Він похмуро покрутив головою: «М-да…» Але, дочувши, як стих натовп на березі, коли він увіходив до будівлі, Рома гордо підвів голову. Будь-що — треба досягти перемоги.

Це був невеличкий моторовий човен з закритою каютою спереду для пасажирів і такою ж каютою на кормі для машиніста. До передньої каюти Рома навіть і не зазирнув, бо знав, що вона порожня. Там не було, звісно, нічого. Проте, каюту на кормі Рома старанно оглянув. Тут стояв складний і дивний апарат, головну частину якого становив великий радіоприймач. Віялоподібна антена йшла вгору, підносячися на півтора метра над дахом каюти. Човен легко погойдувався на хвилях, що забігали сюди крізь ґратчасту загородку. Ніс його був скерований у море. На осі чітко було написано з обох боків: «Радіо», — і це слово було оздоблене вогняними блискавками. Рома усміхнувся: