Володимир Владко - Чудесний генератор

— Цього я не знаю, так само, як і ви. Проте, зараз узнаємо. Ідіть, я наздожену вас, тільки ось вимкну телевізор, — сказав Містер-Пітерс.

Проте, тільки-но Ганна й Олесь вийшли, Містер-Пітерс враз кинув телевізор і підбіг до вікна, чекаючи на появу їх надворі. І ось він побачив: Ганна щось весело говорила Олесеві, кокетуючи поглядала на нього, усміхалася. А цей віроломний товариш ніжно узяв її за руку — і тримав у своїй, не випускаючи. І Ганна, чорноока зрадниця Ганна, не приймала своєї руки. Навпаки, вона весело сміялася й заглядала в очі Олесеві.

Найгірші передчуття Містера-Пітерса справджувалися. Він повернувся від вікна до телевізора, неспроможний більше витримувати це видовище. Думки його заплуталися. Нарешті, він випростався, енергійно вимкнув телевізор, підняв руку:

— Іф ю вонт, пліз. Якщо ви бажаєте, прошу. Фор мі іт із нот інтерестинг. Мені це навіть нецікаво. Ол райт. Гаразд.

І, випустивши цю зливу англійських виразів та додавши до них за звичкою тут-таки й переклади, Містер-Пітерс рішучим кроком подався з клубу.

Звісно, Ромі не везло. Ну, скажіть: чому саме він опинився в лабораторії, коли задзвонив той телефон?.. Або інакше, чому той телефон задзвонив саме тоді, коли Рома нарешті дістав змогу просвітити себе й тим самим покласти край будь-яким усмішкам і глузуванню з приводу його різнокольорового обличчя?.. Цього не знає ніхто. «Збіг обставин», — відповість один. «Випадок, просто випадок», — скаже другий. Рома погоджується; проте — першого разу, коли він просвічував уже себе, — йому так само завадили звісткою про пацюків. Теж випадок?.. Пробачте, як казав анекдотичний скептик-студент: впав один раз із дзвіниці й не розбився — випадок; упав другий раз і не розбився — знов випадок. Але, коли ти впав третій раз і не розбився — це вже не випадок. Це, пробачте, сполучення системи й досвіду… Коротше, — це вже звичка.

Що й казати, Рома мав великий досвід, велику звичку щодо здійснення системи, яку він коротко характеризував двома словами:

— Не таланить!

А втім, хай цими питаннями клопочуться спеціалісти-психологи. Це не наша справа. Ми примушені слідкувати за чудесними подіями, що дедалі ширше розвивалися навколо знаменитого генератора Містера-Пітерса. Скажемо просто: навіть та причина, що не дала Ромі закінчити просвічування обличчя, в основі своїй мала зв’язок з генератором. І зв’язок досить щільний.

Щоправда, ми ще й досі не знаємо, яка то була розмова телефоном, що саме почув Рома й чому він негайно вимкнув генератор і побіг геть з лабораторії. Щоб дізнатися про це, нам доведеться прислухатися до схвильованого голосу Роми, який, зустрівши в дворі Олеся з Ганною, накинувся на них:

— Де ви блукаєте? Коли треба когось, то й не знайдеш… А Містер-Пітерс де?

— Стривай, що трапилося? Кажи, як слід, — спробував заспокоїти його Олесь.

Ганна з цікавістю дивилася на Рому: так, обличчя в нього дійсно було двокольорове. Але Рома не помічав нічого:

— Нічого не трапилося, коли не рахувати того, що тільки-но до лабораторії дзвонив сам Іван Петрович Антохін.

— Антохін? Чого?

Тепер черга дивуватися була за Олесем. Проте, ось Рома вже покинув його й кинувся до Містера-Пітерса, що йшов з клубу.

— Алло, Містер-Пітерс. Слухай: щойно дзвонив Антохін…

— Іван Петрович? — здивовано перепитав Містер-Пітерс.

— Так. Я говорив з ним з лабораторії. Я там просвічував… кхм… робив один дослід, а він і подзвонив…

Рома чомусь сконфужено потер собі ліву щоку. Ганна відвернула обличчя вбік, ховаючи усмішку.

— Ну?

— Ну, і сказав, що він уже їде сюди, до радгоспу. Сказав, що в нього важливі справи — головне, до тебе. Щоб ти чекав. Розумієш?

Містер-Пітерс схилив голову праворуч, немов перевіряючи якісь свої думки, і відповів:

— Ол райт. Добре. Іт віл бі е ньюс. Це будуть якісь новини.

Як бачимо, до славнозвісного бригадира вже повернувся його звичайний настрій. Він навіть не дивився на бік Ганни, хоч та знов шукала його поглядів. Але Містер-Пітерс сказав ще Ромі:

— Ходім до лабораторії, — і пішов собі.

Ганна розгублено дивилася йому вслід. Олесь доторкнувся до її руки:

— Чого це він такий похмурий?

Ганна не повернула голови. Вона здивовано й сумно дивилася туди, де зник за рогом Містер-Пітерс. Справді, вона не розуміла, в чому справа. Щойно жартував, усе було гаразд. І раптово така зміна…

А академік Іван Петрович Антохін мчав до радгоспу в автомобілі. Він тримав у руках свою незмінну паличку з товстою ручкою, покручував її і про щось напружено думав. Автомобіль мчав на повну швидкість. Вітер свистів у вухах академіка. Нарешті, шофер сказав: