Володимир Владко - Чудесний генератор

— Тихше, прошу, — прошипів він, — ви заважаєте, товаришу!

А на вулиці відбувалося таке. Чоловік з портфелем докладно з’ясував міліціонерові, що саме трапилося і чому він позбавлений можливості виконати розпорядження господаря вулиці й «розійтися»: адже його шлях вздовж вулиці чомусь закритий, все одно, як і шлях громадянки, що йшла йому назустріч. Громадянка ж тільки кивала головою, стверджуючи слова чоловіка з портфелем, та тягнула до себе собаку, якій, очевидно, дуже сподобалися приступки біля ніг чоловіка з портфелем.

Міліціонер скептично подивився на обох: він аж ніяк не прихильний був вірити в чудеса. Його зіркий огляд упав на собаку.

— От ви кажете, що пройти тут не можете, — сказав він іронічно, — а як же ваша собака пройшла?..

Чоловік з портфелем зніяковів: дійсно, стан виходив дурний. Собака пройшла, а людина не може! Проте, соватися ще раз він не хотів.

— Не знаю, товаришу міліціонер, собака дійсно пройшла. А от спробуйте ви, — уклонився він.

Саме цієї миті почувся зойк. То академік Антохін, забувши обережність, забувши про випромінювання, що проходило повз його голову крізь вікно, посунувся у вікні на середину. І відразу ж проміння дало себе почути. Одне пасмо, сиве пасмо волосся академіка Антохіна враз покоричнявіло. Вухо під ним почервоніло — і академік відстрибнув назад, на середину лабораторії, тримаючись за опечений бік обличчя.

Містер-Пітерс швидко повернув рефлектор ліворуч:

— Іване Петровичу, пробачте…

— Ви не винні, товаришу, не винні, — мимрив академік, розтираючи червоне вухо, — то я сам, я сам…

А міліціонер тим часом спокійно пішов уперед. На нього остовпіло дивилися і чоловік з портфелем, і громадянка з собакою, і весь натовп. Бо міліціонер спокійно пройшов від чоловіка з портфелем до громадянки, повернувся, пройшов назад, прочитавши ще й текст афіші. А повернувшись, він сказав презирливо:

— Я ж просив розійтися, громадяни. Зовсім не було чого спиняти рух. Вам примарилось. Проходьте, проходьте!..

Він пішов назад, на середину вулиці. Чоловік з портфелем, механічно переступаючи з ноги на ногу, сунув уперед. Громадянка з собакою йому назустріч, безпорадно оглядаючись на дивне місце тротуара. Помалу розійшлися й усі свідки чудесної події — всі, крім тих, що спостерігали цю подію з вікна лабораторії інституту. Ці спостерігачі по-різному реагували на експеримент. Академік Антохін потирав руки й повторював:

— Такої потужності, га?.. Такої потужності…

Професори стримано гули, як збентежені бджоли. Сам Андрій Антонович, славнозвісний Андрій Антонович із шваброю в руках, був здивований вкрай. Такого він не бачив ще за все своє життя….

Рома нахилився до Олеся й спитав його:

— Слухай, я тільки ось чого не розумію…

— Ну?

— Та ти не нукай, ти краще вислухай. Чому це та погана собачка на ланцюжку змогла пробігти просвітлювану зону — і проміння її не спинило? От дивно, немов би вона у панцері якомусь була…

Олесь знизав плечима:

— Чорти його знають… Я взагалі небагато зараз розумію.

Він не закінчив фрази, бо хтось ласкаво узяв його за вухо. Олесь рвучко повернувся. То був академік Антохін. Він усміхався, він чув діалог між Ромою і Олесем. Рома почервонів:

— Кхе… не зовсім зрозуміло, Іване Петровичу…

— Це ви просто не додумали, — сказав Антохін, усміхаючись ще веселіше. — Бачите, зовсім необов’язково шукати для з’ясування найпростіших речей найскладніші мотиви. Собака вільно пройшла не тому, що мала якийсь дивний панцер або щось ще. Вона вільно пройшла лише тому, що дуже маленька на зріст і опинилася у тіні. Так низько на тротуарі проміння не сягало, його вплив починався вище. От і все.

І він відійшов убік, залишивши приятелів. Їм добре видно тепер було його підсмажене вухо й покоричнявіле пасмо волосся. Хтось штовхнув Рому в бік.

— Товаришу Ромо, — прошепотів старанно виговорюючи слова своїм беззубим ротом, Андрій Антонович, — товаришу Ромо. Як це так вийшло, що ви пофарбували волосся Іванові Петровичу?

— Спитайте, Андрію Антоновичу, в самого Містера-Пітерса, я не знаю, — відповів Рома.

Андрій Антонович незадоволено крутнув головою. Він хотів спитати ще щось, але почув голос академіка Антохіна.

А цього було досить, щоб Андрій Антонович замовк остаточно: хіба можна було заважати шановному Іванові Петровичу?

Академік Антохін спинився тим часом коло генератора, любовно погладжував його велику мідну котушку своїми тонкими пальцями, поглядав на слухачів і говорив: