Володимир Владко - Дванадцять оповідань

Увечері розвідачі принесли відомості про те, що до білих підійшли панцерники. Стало ясно: через день-два буде атака, яку ми, звісно, не спинимо самими кулеметами.

Становище дедалі серйознішало. Небезпека присунулася зовсім близько. І що було особливо дивним, — Фімка Бабицький знов поліз на дзвіницю, озброївшись сокирою і залізною палицею.

А ранком комісар Бабицький взяв коня й поскакав до міста, до штабу дивізії. Про мету його поїздки не знав ніхто: Фімка не любив нічого з’ясовувати, аж поки справа не вирішалася, принаймні — для нього самого.

У штабі Фімка відшукав начдива і заперся з ним в його кабінеті. Через півгодини начдив викликав до себе дивізійного інженера. А ще через дві години з міста виїхали в напрямку до Дубків кілька тачанок, навантажених плоскими дерев’яними ящиками. Фімка з інженером перегнали тачанки на півшляху і галопом примчались до Дубків.

Кашкет ледве тримався на скуйовджених рудих кучерях Фімки. Збуджений, він щось гаряче доводив інженерові. Вони вдвох піднялися на дзвіницю і лишалися там, аж доки під’їхали тачанки; потім вони, знов-таки вдвох, рушили до кімнати Фімки.

На термінову секретну нараду був запрошений командир полку. Він довго слухав збудженого комісара. Не погоджуючись, він вперто хитав головою, потім зняв кашкета, поклав його на стіл і нервово потер собі лоб.

— Фімко, ти ж загинеш! — сказав він впевнено.

Бабицький махнув рукою:

— Про це не турбуйсь. Я з полум’я вистрибну, не те що звідси. Ти ось краще допоможи мені знайти точку. Ви з інженером обидва добре знаєте дислокацію. А тут треба робити все точно, інакше провалиться справа. Куди і що саме вони будуть тут ставити?

На столі лежав рівний квадрат паперу, ввесь перекреслений нервовими рухами олівця. Інженер подивився на папір, на Фімку, — і з повагою сказав:

— Смілива ви людина, товаришу Бабицький. Я, відверто кажучи, не спромігся б…

Командир полку ще раз нерішуче вимовив:

— Ех, Фімка, погана справа!..

— Та ну вас! — роздратовано вигукнув Бабицький. — Ще тут з вами витрачати час на розмови! Адже мені доведеться самому все побачити. Треба знати, з чого починати. Я начдиву доповів, він погодився, що саме так буде, як я кажу. А ви хочете, щоб я сперечався ще з вами?..

— Та не сперечався, а…

— Ну, гаразд. Давай так: чи знайдеш ти інший вихід? Адже снаряди будуть не раніше як через два дні.

Командир полку мовчав. І Фімка переможно підвів голову:

— Давай краще розмітку робити. Скільки точок ми маємо, товаришу інженер?

Вночі в Дубках закипіла дивна робота. Мовчазні зосереджені сапери по різних місцях викопували глибокі ями. Від ям ішли вузенькі рівчаки. Дерник з рівчаків знімався рівними шматками і складався тут-таки, травою вниз.

Сапери копали ями в різних місцях — на майдані, біля складів, біля центрального будинку, де розмістився у кількох вцілілих кімнатах штаб. Рівчаки від кожної ями сходилися всі до одного центру — до старої дзвіниці. Три чоловіки — Фімка Бабицький, інженер і командир полку — ходили вздовж рівчаків, вимірювали, підраховували.

Потім в ями укладали привезені на тачанках довгасті дерев’яні ящички. Їх клали до ям в строгому порядку, коло них обережно встановлювали малесенькі апарати в футлярах. Чорний дріт простягнувся від ям рівчаками і зазміївся до дзвіниці. Потім ями засипали, поклали на них назад дерник, утрамбувавши перед тим землю. Густа трава дернику прикрила й рівчаки.

Біля дзвіниці дроти з’єднувалися, зникали у вибитій між камінням щілині і проходили всередину дзвіниці.

Фімка обережно піднявся східцями на другий поверх. Тут він підійшов до вкритої цвіллю стіни і засунув у щілину залізну палицю. Кілька каменів стіни важко повернулися. Фімка, спинившись у вузькому проході, запросив інженера і командира полку:

— Заходьте, будь ласка. Мій кабінет. Винайдено, щоправда, не мною, але відкрив цей кабінет я сам. Ну, дайош панцерники! Що скажете, товариші?..

Товариші оглядалися у тісній маленькій кімнатці, яку освітлював принесений Фімкою ліхтар. Малесенька — тільки лягти можна — кам’яна кімнатка з вузенькими щілинами-віконцями, звідки дув холодний нічний вітер.

— Погано хіба? Ну, починаємо працювати!

Атака й справді почалася на світанку. Підтримані панцерниками білі розгорнули широкий наступ. Стало явно, що Дубки відстояти не можна. З штабу прийшло розпорядження:

«Повільно відступати вздовж шосе, залишаючи Дубки противникові».