Тимур Желдак - Історія чемпіонатів Європи з футболу

Є. Рудаков (СРСР), Р. Дзодзуашвілі (СРСР), М. Хурцилава (СРСР), Ф. Беккенбауер (ФРН), П. Брайтнер (ФРН), Й. Хайнкес (ФРН), Х. Віммер (ФРН), Г. Нетцер (ФРН), Р. Ламбер (Бельгія), У. Хенесс (ФРН), Г. Мюллер (ФРН).

Сьогодні, коли команди з пострадянського простору вважають за досягнення потрапляння на фінальну частину Чемпіонату світу або Європи, важко зрозуміти і уявити ситуацію, коли збірна країни була настільки сильна, що навіть другі місця на європейських чемпіонатах вважалися провалами. У радянські ж часи засудження уболівальників, які все бачать і продовжують вірити у своїх футболістів, супроводжувалося жорстокими «розборами польотів» як по спортивній, так і по партійній лінії.

Історія, що відбулася влітку 1972 року, практично ідентична наслідкам ЄВРО-64. Тоді також наша команда програла лише один матч – фінальний, але «не тим» і «не там». У 72-му представники країни «соціалізму, що переміг» розписалися у своїй безпорадності перед Західною Німеччиною. І де – в Брюсселі, в двох кілометрах від штаб-квартири НАТО!

На відміну від Бєскова, який в 1964 був звільнений з поста тренера першої збірної, наступного дня після прибуття на Батьківщину, Пономарьова відпустили з олімпійською збірною в Мюнхен, де збірна СРСР знову програла лише один матч – майбутнім чемпіонам полякам. Втім, цей результат також був визнаний провальним, і Пономарьова звільнили до початку наступного відбіркового циклу.

Влітку ж 1972-го «за поразку від Німеччини» відповідати довелося трьом Анатоліям (Конькову з «Шахтаря», Банішевському із «Нефтчі» і Байдачному з московського «Динамо») і Едуарду Козинкевичу з «Карпат». Футбольні чиновники та журналісти швидко забули, що саме Коньков забив єдиний гол у півфіналі, а м’ячі Банішевського і Козинкевича забезпечили перемогу в матчі з югославами.

Хочеться відзначити, що на ЄВРО-1972 вперше в збірній СРСР була представлена ціла плеяда гравців з України. У двох іграх фінального турніру взяли участь шість футболістів з українських клубів і ще два українці, що грали в московських командах. Крім того, три гравці київського «Динамо» залишилися в запасі. Подібний розклад по регіонах був невипадковий, адже в 1972-му луганська «Зоря» і київське «Динамо» в чемпіонаті СРСР зайняли перші два рядки. Український футбол став прогресувати, а от радянський увійшов в смугу кризи. Особливо це стало помітно в середині 70-х. Якраз ці роки ознаменувалися перемогою тотального футболу над застарілою схемою 4–2–4, за якою четверо нападників майже не повертались на свою половину, тоді як захисники не ходили до воріт суперника. Світ і футбол переживали бурхливі зміни, тоді як Радянський Союз заглиблювався в період «застою». Тож і не двино, що «революційні» підходи у футболі керівництвом СРСР категорично не сприймалися.

ЄВРО-72 став останнім змаганням «золотої ери» збірної СРСР з футболу 1955–1972 років, що стала за цей час чемпіоном Європи, двічі фіналістом ЄВРО і один раз четвертою командою континенту. А якщо додати до цього півфінал Чемпіонату світу 1966, олімпійські золото 1956, бронзу 1972 і 1976 років, то можна сміливо стверджувати – в Радянському Союзі була одна з найсильніших футбольних шкіл у світі.

Незабаром після закінчення Чемпіонату Європи в Бельгії сталася ще одна трагічна подія – від серцевого нападу раптово помер Густав Відеркер. Керівник європейського футболу не дожив до приставки «екс-» до свого титулу Президента УЄФА, пішовши з життя на 68 році.

З Відеркером померла ідея ЄВРО як відбіркового змагання до Чемпіонату світу, кубкова система розіграшу і незалежність участі у фінальному турнірі команди-господарки змагань. І хоча футбольною історією більше обласкані попередник Відеркера і його наступник, але заперечувати внесок швейцарця у розвиток світового футболу нерозумно і безглуздо.

Артеміо Франкі, який прийняв УЄФА після раптової смерті Густава Відеркера, увійшов в історію, як головний реформатор турніру. І хоча в структурі Чемпіонату Європи 1976 року ще жодних тотальних змін у порівнянні з двома попередніми чемпіонатами не сталося: 32 збірні розігрували 8 путівок в чвертьфінали у восьми групах, а фінал чотирьох найсильніших команд проводився в заздалегідь обраній країні – Югославії, однак докорінно змінилася філософія турніру.

Річ в тім, що італієць Франкі був послідовним прихильником ідеї незалежності європейських першостей від світових чемпіонатів. Саме її він оголосив у своїй інавгураційній промові як президент УЄФА. І наслідки не змусили себе довго чекати: при жеребкуванні груп на ЄВРО-76 «сіяними» бралися не ті європейські збірні, які домоглися найбільших успіхів на останньому Мундіалі, а чвертьфіналісти попереднього Чемпіонату Європи. Цей, здавалося б, малозначний крок кардинальним чином змінив розподіл команд по групах і привів до більш ніж несподіваних результатів: у числі чвертьфіналістів ЄВРО-76 не виявилося кількох найсильніших команд Європи: Італія, Англія, Франція, Угорщина та Польща просто не вийшли зі своїх груп.