Макс Кідрук - Небратні

1956-го брати та сестри моєї мами були звичайними радянськими школярами: більшість – жовтенятками, дехто – вже піонером. Через півстоліття, 2014-го, у розпал подій на Майдані Незалежності в Києві, вони телефонуватимуть із Росії, називатимуть мене нацистом, а мільйони людей, що вийшли на Майдан відстояти свої права, вважатимуть «київськими бомжами». Щоправда, тоді, далекого 1956-го, вони цього ще не знали. Вони вірили у світле майбутнє, в комунізм 1980-го та розучували бравурні пісні про мир і дружбу:

Історій про те, як Росія «допомагала» братнім народам, без перебільшення можна нарахувати з десяток. Я зараз кажу винятково про XX століття.

Схожі до угорських події відбулись 1968-го в Чехословаччині та 1979-го в Афганістані. У Чехословаччині обійшлося без значних жертв (якщо не брати до уваги репресованих), оскільки Радянський Союз мав досвід Угорщини та зумів придушити лібералізацію режиму в зародку. Слід також зважати на те, що кількість військ, уведених до Чехословаччини, була колосальною: 200 тисяч солдатів і майже 5 тисяч танків країн Варшавського договору. Війська залишалися в країні до 1990 року.

В Афганістані бойові дії чотирма днями та сьомастами вбитими – як це сталося в Угорщині, не обмежили, однак причину мали аналогічну. Повномасштабне вторгнення Радянської армії ініціювали після усвідомлення Леонідом Брежнєвим і членами Політбюро ЦК того, що політика афганського тирана Хафізулли Аміна фактично призвела до громадянської війни, загрозливої щодо можливості повалення комуністичного режиму в Афганістані. Рада Безпеки ООН кваліфікувала дії Радянського Союзу як відкрите застосування збройних сил за межами власної території, що є кричущим порушенням Статуту, проте СРСР наклав на резолюцію вето. 14 січня 1980 року Генеральна Асамблея ООН підтвердила ухвалу Ради Безпеки: за резолюцію проголосувало 108 країн, проти – лише 14.

Рішення не мало жодного ефекту.

Ситуація повторилась 27 березня 2014 року, коли Генеральна Асамблея визначалася із позицією стосовно збройної окупації Російською Федерацією частини території України, а саме – півострова Крим. Вторгнення до України підтримали лише 11 найвідсталіших країн світу, але, як і тридцять чотири роки тому, резолюція виявилася практично безрезультатною. Організація Об’єднаних Націй укотре продемонструвала своє найслабше місце, свою ахіллесову п’яту: неспроможність зупинити конфлікт, якщо агресором є один із постійних членів Ради Безпеки з правом вето. [10] Ще одним яскравим прикладом «негативного» впливу Росії на міжнародні відносини є Сирія. Я відвідував Сирію взимку 2010–2011 років, залишивши країну за 4 дні до початку жорстокого та надзвичайно кривавого протистояння між повстанцями й урядовими військами Башара Асада, і на власній шкурі відчував напруження та лють, що буквально витали у повітрі. На початку лютого 2011-го в Дамаску всі тільки й говорили про політику і єгипетську революцію на Тахрирі. Усередині лютого на території Сирійської арабської республіки фактично почалася війна. Із березня 2011-го ООН неодноразово намагалася вирішити конфлікт у Сирії, зокрема шляхом уведення миротворчого контингенту, однак щоразу на заваді ставала Росія. Більше того, в обхід міжнародного ембарго РФ продовжувала постачати боєприпаси та летальне озброєння для армії Басада. Я не стверджую, що введення міжнародного військового контингенту вирішило б конфлікт, але вважаю, що воно точно могло врятувати життя тисячам мирних сирійців – противників режиму Башара Асада. Станом на початок 2015-го конфлікт у Сирії триває, за найскромнішими підрахунками, його жертвами стали понад 150 тисяч людей. Радянський Союз, як і його наступник – путінська Росія, безцеремонно ігнорував та ігнорує невигідні для себе рішення Організації, що, власне, ставить під сумнів доцільність існування ООН.

Подібний до фінського сценарій – підготовка «альтернативного» уряду, провокації, розхитування ситуації та подальше збройне протистояння – Росія застосувала 2000-го в Чечні, 2008-го в Грузії та 2014-го на сході України.

І я абсолютно переконаний, що після України це не припиниться.