Настя Мельниченко - #ЯНеБоюсьСказати

Наприклад, коли у транспорті хтось лізе тобі під спідницю чи мацає за сідниці, треться об тебе статевим членом – такі переслідування завдають багато прикрощів, і часом дівчата починають уникати переповнених вагонів метро.

До речі, у Мексиці в години пік, коли вагони найбільше переповнені, у поїзді виділяють пару вагонів суто для жінок. Поліцейські ставлять кордони на платформі, де є вихід до цих вагонів, і жінки, які хочуть уникнути чоловічої компанії у тисняві, проходять туди. Туди також пускають хлопчиків до 14 років.

Я сама їздила у таких вагонах – мені дуже сподобалося відчуття розслабленості і можливість не напружуватися і не чекати ніякого зла від оточуючих. Саме у жіночих вагонах Мексики я вперше відчула, наскільки насправді напруженим є київське метро.

Колись ми з батьками вирушили на відпочинок на море. І там на екскурси їздили місцевими автобусами, маршрутками. Людей набивалось дуже багато, і було дуже спекотно. Батьки сіли на місця біля водія, там дітей на руки не візьмеш. Було одне вільне місце біля дверей. Я сіла скраю, а молодший брат – ближче до вікна. Був момент, коли незнайомий чоловік терся об мене своїм пенісом (добре, хоч у штанях). Я тоді не розуміла, що він робить і що це значить. Мама звернула на це увагу, а тато сказав підсунутись трохи ближче до брата. Але ці домагання не припинились, і цьому мужикові нічого не було за це. Мені було 14 років. Батьки мені тоді нічого не пояснили.

Саме явище називається « фроттеризм», а люди, які його практикують, фроттеристи. Фроттеризм – це коли людина збуджується і отримує сексуальну розрядку шляхом тертя статевими органами об іншу людину. Оскільки найзручніше це робити у транспорті, де люди стають близькими проти волі і зона комфортної відстані зминається натовпом, то фроттеристи полюють на жертв у години пік у переповнених автобусах, тролейбусах чи метро.

Один американський комік дуже гарно описав відчуття, яке, ймовірно, переживають фроттеристи. Він розповів про те, як умудряється у переповненому транспорті ліктем відчути груди жінки. Навіть якщо на ньому куртка, светр, сорочка, а на жінці куртка, светр, сорочка, його лікоть «знає», коли торкається забороненої частини тіла. Адже, каже він, доторк до жіночих грудей сплутати неможливо!

Певно, таке ж збудження відчувають фроттеристи, торкаючись сідниць «обраниці». Вони збуджуються від однієї думки про те, що ось прямо зараз вони труться об щось таке привабливе, і їм за це нічого не буде. Іноді це збудження виливається в оргазм (сексуальну розрядку).

Фроттеристів досить легко злякати, якщо почати голосно обурюватися з того, що вони роблять. Адже це є проникнення за межі твоїх фізичних границь без твого дозволу! У такому випадку більшість фроттеристів просто тікають на найближчій зупинці. Хоча іноді тікати доводиться нам самим…

Мені було 9 років. Була зима 1988–1989. Я їздив три рази на тиждень після школи на репетиції хору. Їздив на метро сам – тоді це було нормою. Повертався назад якраз у годину пік, близько сьомої вечора. Взимку було вже темно в цей час. Одного разу, десь посередині перегону між станціями я відчув, наче щось шкребеться мені в ширіньку. Але у вагоні було тісно, всі були притиснуті один до одного, і я не міг подивитись, що воно таке. Переді мною стояв якийсь чоловік і дивився поверх моєї голови у вікно. Я вирішив, що то він тримає у руці якийсь пакет чи сумку і навіть сам не знає, об що воно там треться. Тож я намагався не зважати і просто дотерпіти до своєї станції. На станції люди почали виходити, і шкрябання припинилось, але коли нових пасажирів знову набрався цілий вагон, усе розпочалося знову. Я все ще думав, що то пакет. Аж ось на наступній станції вийшло багато людей, я опустив очі додолу і побачив, що це рука того чоловіка, що стояв переді мною. Він майже розстебнув мені блискавку і намагавсязасунути пальці мені в штани. Я подивився угору і побачив розчервоніле лице, очі з поволокою і масну усмішку насолоди. Я дуже злякався і почав проштовхуватись крізь натовп людей в інший кінець вагона. Він не пішов за мною, але продовжував дивитись, посміхаючись. Я вийшов на наступній станції Здається, він залишився у потязі. Біля будки міліції я дочекався потяга в протилежний бік, проїхав станцію назад, потім знову вперед, далі, ніж мені потрібно було. Будь-що намагався «скинути хвіст», бо від моєї станції до дому треба було йти темною вулицею, повз покинутий будмайданчик. Нарешті, наважився вийти з освітленого метро і на одному подихові добіг додому.