Роман Іваничук - Нещоденний щоденник

Чи добре це? Хто зна… Впевнений лише в тому, що кожен письменник мусить завершити свою працю спогадами, щоб майбутній читач міг побачити ґрунт, з якого виростало мистецтво. Він захоче знати, якими ми були в житті, що нас єднало чи роз’єднувало в ході літературного процесу, як вростали нові віяння в традицію, як народжувалися традиції нові і що із старого багажу творці забирали з собою; які конфлікти розпалювалися між митцями і чи шкодили вони, а може, сприяли мистецькому поступові; майбутнього читача цікавитиме й інтим, а що епістолярія вийшла з ужитку, то він шукатиме його в спогадах; читач захоче знати теж про наші незгоди й сварки, адже ми були людьми – не ангелами, і поки я дійду до своєї оцінки нових літературних напрямів і стилів, грішно зупинюся на одному моменті болю, якого завдав мені товариш… Можливо, я б і не грішив – не розвереджував старих болячок, якби в них не заціпеніла образа за посягання на мою честь.

Я вимагаю публічного вибачення від Миколи Рябчука, який у закордонному інтерв’ю Бугомілі Бердиховській («Bunt pokolenia», Lublin, 2000) змалював мене як совєтського колаборанта.

Моя політична поведінка під час радянської окупації добре відома: я ні разу не пішов хоча б на дрібну угоду з комуністичним режимом, у жодному своєму творі не зганьбив себе похвалою окупантам чи плюгавленням національних святощів, я гідно витримав двадцятилітнє цькування за роман «Мальви»; працюючи редактором прози в журналі «Жовтень», я, ризикуючи своєю посадою, всіма правдами і неправдами проштовхував до друку оповідання Валерія Шевчука, Володимира Дрозда, Володі Яворівського, Ніни Бічуї, Дмитра Герасимчука, яких у певні періоди окупації ніде не друкували, – а ось одного разу не схвалив фейлетонних шкіців про дебілів і пияків Миколи Рябчука («Він був дебіл, але вона не була дебілкою», – так починався, пам’ятаю, один фейлетон: ну просто-таки ґеніальний зачин!) – і на тобі: мене за це обізвано колаборантом, прислужником, мало що не кадебістським поплічником!

Тож треба дійти до такого свинства!.. А чи ти вже забув, Миколо, як я розпинався на приймальній комісії Спілки письменників, членом якої був довгі роки, щоб тебе прийняли до неї, та ще й рекомендацію тобі давав? І ти добре знаєш, сам про це мені говорив, що якби не я, тебе не прийняли б – аж до горбачовської перебудови! А пам’ятаєш, як ти дякував мені, наздогнавши на Пекарській, і за рукав тягнув, запрошуючи на вино, щоб у такий спосіб віддячитись. Я ж не пішов на могорич, тож нині ти позбувся свого боргу в такий нешляхетний спосіб.

Що зайшло між нами тридцять років тому, я вже встиг забути, слава Богу – ти нагадав…

А зайшов якось до мене в редакцію молодий, інтеліґентний і, як виявилося в розмові, освічений юнак, який під кінець нашої приємної бесіди приголомшив мене інвективою, ніби в очі плюнув, – а був я вже автором «Мальв» і «Манускрипту з вулиці Руської».

«Ви добре знаєте, що українська проза нині в занепаді, це не проза, а хуторянське белькотіння, і я хочу започаткувати новий напрям у цьому жанрі».

Мені треба було покепкувати з вискочки, та я, на свій сором, затаїв на нього пізьму і, зовсім справедливо оцінивши його бездарні екзерциси, висипав на його голову купу нищівних завваг, вдовольнивши при цьому свою амбіційність.

У редакційній кімнаті сиділо нас четверо. Я, звісно, навчав початківця недозволеним тоном, і він, затаївши на мене злобу до того часу, коли я вже перестав бути йому потрібен, заявив на всю Європу, що вмисне я говорив так голосно, щоб працівники редакції почули, і хтось з них доніс у КҐБ! Але ж доносити не було що…

Одне слово, я своїм нетактовним випадом зробив ще й добру справу: відбив назавше Рябчукові охоту писати прозу, і він став непоганим критиком і політологом.

Але чому ж ти, Миколо, ніколи не сказав мені в очі, що я тебе скривдив своєю нечемністю, навпаки – завжди обнімав мене при зустрічі, а одного разу ще й передав від своєї мами підписану нею для мене якусь книжечку – ну просто-таки родинна любов! А потаємно, немов… – не хочу порівнювати – закрався ззаду й боляче вкусив мене у п’яту! Не знаю, чи попросиш вибачення, та якби раптом повернулися до нас лицарські часи, я б викликав тебе на дуель.

…А тепер про літературу.

Якось, ще за часів розквіту літературного шістдесятництва, той же Микола Рябчук, наслідуючи великих попередників – Ґ. Лессінґа й І. Франка, в одному зі своїх інтерв’ю претензійно вигукнув: «У нас нема літератури!»