Роман Іваничук - Нещоденний щоденник

Тому я мусив з вірою, стійкістю й несхитністю Дон Кіхота вступати в чужий і незвичний для сучасного покоління героїчний світ і оспівувати ідеал, який багатьом здається віджилим і непотрібним. Та саме в цій несумісності романтичного ідеалу і приземленої дійсності полягає сенс мого роману: якщо вже неможливо повернути часи лицарства, то хай хоч висвітляться постаті героїв, мічених перстом Божим.

І ось я тримаю в руках мій вистражданий, ще теплий роман «Вогненні стовпи»: приніс мені його додому директор видавництва «Літопис» Михайло Комарницький – мій добрий приятель. Добрий не тому, що видав книжку, – в цьому не тільки я, а й він був зацікавлений, – а що послухався моєї уклінної просьби: вручив мені сигнальний примірник до 10 серпня – знаменної для нашої родини дати, 75-ліття мого улюбленого брата Євгена, якому я присвятив свою працю. Він, як колишній партизан, був моїм консультантом під час роботи над книгою й чимало деталей, до яких я не зміг би ніколи додуматися, підказав.

І ми з сином Яремою помчали автом до Коломиї на наше родинне свято…

Мій брат – особлива людина. Про свої страждання на каторзі він розповів у книжці «Записки каторжанина», то я не буду про них згадувати, зазначу лише, що в тих його спогадах немає ні слова скарг, ні крихти озлоблення до людей, які жили на волі, – а скільки мені довелося почути докорів від професійних патріотів: ти не сидів, не сидів!; і я теж ніколи не хизувався тим, що ще в шкільному віці пробув у коломийській тюрмі кілька місяців; спогади брата пронизані добротою й усвідомленням, що сам вибрав для себе таку долю й пишається нею, хоч добре знає, що якби не вона – став би він художником або письменником, геологом або ботаніком, дизайнером чи архітектором – мав Євген безліч творчих задатків, був він найобдарованішою дитиною в нашій сім’ї – і весь той свій духовний скарб склав на вівтар нашої Незалежності.

Спогади Євгена пройняті ще й непідробним гумором й зовсім не чорним, як можна б сподіватися, і я думаю собі: чи ж то не оптимізм допоміг йому вижити на каторзі – одне слово, Нусько, як ми його по-домашньому називали, побачивши в моїх руках довгожданну книжку, вихопив її в мене, розгорнув і, прочитавши на титульній сторінці присвяту, сказав до родини: «Всієї книжки можете не читати, але першу сторінку – обов’язково!»

А ввечері посходилися гості вітати Євгена з ювілеєм, і він щиро тішився, що дожив до такого поважного віку, а міг же колись не вилізти із штабеля дистрофіків, яких вивозили із зони у вічну мерзлоту безмежної тундри, щоб там залишити непохованими; що сидять біля нього два сини, які виросли в Росії, а розмовляють галицьким діалектом; що сиджу поруч з ним і я, – й він радіє, що має такого брата, який зумів написати про найгероїчніший і найтрагічніший визвольний український чин, і ні краплі не заздрить… А я таки заздрю його доброті, бо такої в мене далеко немає – я надто багато в своєму житті ненавидів; та його доброта передається нині й мені, і я знаю, що кращої винагороди за свій роман ні від кого не отримаю.

…Пишу ці рядки, коли мого брата вже немає на світі, – лежить він у свіжій могилі на Воскресінецькому цвинтарі поблизу Коломиї – поруч із ще свіжішою могилою дружини Марії, яка пішла слідом за ним на сам Великдень. Обоє колишні партизани, обоє колишні в’язні…

5 лютого цього року зателефонував з Коломиї мій племінник Роман, він ридав, і я насилу втямив, що помер Нусько. Це було страшно: чому так несподівано, адже здавався зовсім здоровим! Та, видно, надвережений по тюрмах організм врешті зносився – і мене стало наполовину менше.

І знову ми з Яремою мчимо автом у тяжкій мовчанці, бо жодне слово – жалю чи то розради – не мало б тепер ніякого сенсу: досі ми їздили до Нуська, а тепер просто до Коломиї – зчужілої, знелюдненої, хоч добре знаємо, що там, на подвір’ї братового дому, стоїть тьма людей у безнадійній скорботі, та вже вони не мої – моїми були тоді, коли серед них знаходився Євген, а нині на коломийський світ упала мертва пустка, і я не можу з цим змиритися…

У моїй уяві брат ще живий – чи то ми з ним, ще дітьми, прошкуємо з Трача через Лази до пилипівської бабусі в гості: довгоногий Нусько залишає мене весь час позаду, а я плачу від кривди, що менший за нього і наздогнати не можу; то він шиє з маминих старих капелюшків водолазний костюм і обіцяє опустити мене в ньому в Піневу калабаню, щоб я дістав з її дна тритонів, яких хоче забальзамувати у формаліні; то я з відкритим ротом придивляюся, як Нусько розмонтовує бомби біля збитого німецького літака на Воловому – і як тільки ми залишилися живими?; або збираємо гриби, які він знаходить під кожним деревом, а мені ні один не потрапляє на очі, я сідаю біля якогось дивного куща з опеньковими голівками замість листя і гукаю, що далі не піду, й Нусько вертається до мене злий як чорт і раптом регоче, і в його сміху вчувається чорна заздрість (таж ти, дурню, знайшов гігантський кущ гливів і сам того не знаєш!); то ми ночуємо удвох на Полярному Уралі над чистою водою, а ночі немає, а тундра цвіте, й каже Євген, що чарівнішого краю на світі бути не може, а я дивуюся з того його телячого оптимізму, адже він тут прокаторжив десять літ; врешті з моєю допомогою Євген видає книжку свого життя і в безмежній радості тулить її до грудей, вимовляючи щось зовсім блюзнірське: «Та за таку втіху варто було й страждати!», і я розумію його, бо знаю, що то за щастя отримати з видавництва свою книжку, а тим більших коли вона перша; або ж вони удвох із сином Романом розкопують у Яблунові криниці, заповнені останками більшовицьких жертв, і знаходять два зв’язаних колючим дротом кістяки – хлопця й дівчини, і цей жах стає стержнем мого роману «Вогненні стовпи» – всюди він, живий Євген із вічною його самоіронією й гумором, з його музеєм дерев’яних потвор, яких він уздрів і вийняв із колошмаття смерекового коріння, і ті його альбоми із засушеними полярними квітами, так вдало скомпонованими, що й досвідчені художники дивуються, і витворно оправлені фоліанти в його великій бібліотеці, й неймовірно смачно засмажені коропи, яких він виловив у Пруті, і його натхненні декламації поезій Франка і Єсєніна – весь світ повний Нуськом, живим, творчим і добрим!