Роман Іваничук - Нещоденний щоденник

Почути подібний розпачливий тренос було принаймні дивно, адже саме в той час українська література вибухла такими голосними іменами, як брати Тютюнники, Є. Гуцало, В. Дрозд, Р. Андріяшик, М. Вінграновський, Д. Павличко, Р. Кудлик, А. Лучук, Н. Бічуя, І. Драч, та й я, зрештою, не пас задніх – проте глашатай модернізму М. Рябчук, якому особисто не вдалося через відомі причини започаткувати нові стилі й напрями, став-таки лихим пророком.

Із проголошенням Незалежності літературу – маю на увазі молоду – ніби вітром здуло. Замість неї з’явилися літературні ерзаци, сліпе калькування з відомих, проте в сучасній Європі вже застарілих матриць – ті іздриківські маніпулювання над манерою західних модерних авторів й бездумне прищеплювання чужих зразків на гілки нашої садовини: не сумісні з кров’ю української штуки, вони зачахли і, звісно, плоду не дали; не міг прийнятися невластивий нашій моралі жаданівський содомізм, який допускає можливість злягання сина з матір’ю, а теж винничуківсько-покальчуківська порнуха, начитавшись якої й жінки не захочеш; а та проповідь сексуальної свободи, яка не минула навіть такого цнотливого автора, як Процюк, – згадаймо лише, як в одній його повісті парочка партнерів, прибувши в гості, зачиняється з нетерплячки у ванній кімнаті й через те, що у партнерки місячні, вони займаються анальним сексом; а є ще ориґінальніші варіанти злучок – в громадських туалетах; і всюди – ригачка, сморід фекалій, шарудіння тарганів, і всюди – злодії, садисти, мазохісти, налогові наркомани і вбивці, а ще – бабрання в постільній білизні наших класиків, проповідь національного ніґілізму та дискредитація патріотичних почуттів – нема, нема літератури, є лише непристойні тексти!

Цього новітнього, з дозволу сказати, напряму не вдалось, на щастя, започаткувати розумному Рябчукові, хоч як він цього бажав, – зробили це за нього інші автори, які назвали себе постмодерністами, не відаючи гаразд, що таке сам модернізм – та фундаментальна основа нового художнього світобачення.

Та потішмо себе тим, що це новітнє словоблуддя не має жодних перспектив, – тож пошукаймо таки справжнього мистецтва серед брудного й штукарського літературного хламу. А воно є – лежить на поверхні: невтримно твориться на наших очах потужний потік справжньої штуки – не справдилося лжепророцтво Рябчука!

Не маючи змоги ні вміння всеосяжно осмислити найновіші цікаві літературні віяння, хочу поміркувати лише над одним мистецьким явищем, яке зовсім недавно зринуло з-під пера вельми талановитого, з драматичною долею автора, нечуваного досі знавця мови, майстра стереобачення світу, творця українського потоку свідомості – Євгена Пашковського.

Євгенові начебто нема чого скаржитися, його творчість (п’ять романів-есе) відзначена Національною премією ім. Т. Шевченка, письменника знають і шанують, але ніхто із критиків та літературознавців не зумів ще збагнути, пояснити таємницю його письма, хоча, здавалося б, зробити це зовсім просто: автор романів «Безодня» і «Щоденний жезл», збагнувши секрети світового модернізму, зумів пересадити його на традиційний український ґрунт.

Та злива добірної живої мови, в якій і чистота, і оптимізм, і український біль; те вміння бачити в одному фокусі довколишній світ, немов у краплі роси, коли, нахилившись над нею впритул, осягаєш зором небо і землю, рух всесвіту й політ метелика, – це ж дар Божий! І ти, до втоми читаючи безконечний плин романної мови, в якій переливаються одна за одною начебто не зв’язані між собою події, проте чіпляється думка за думкою в один ланцюг, – і ти ловиш його цілість, і жодна ланка не випадає із сприйняття романного дійства, й не розсипається вервиця на окремі пацьорки. Так сприймається світ з вікна потяга: картини змінюють одна одну, пробігають перед очима, зникають, однак залишаються в пам’яті, і тобі вдається за одну мить пізнати тисячі життєвих митей як цілість, – аж тут зупиняється поїзд, і ти полегшено зітхаєш, перевантажений враженнями, та водночас і шкодуєш, що те мерехтливе видиво перестало існувати в живих зображеннях.

Я щойно закінчив читати «Щоденний жезл» Є. Пашковського і вже достеменно знаю: народилася в нас нова, світового ранґу література – і хто ж то нарешті отримає так довго очікувану Нобелівську премію в Україні – автор цього роману чи нова зірка, що раптом з’явилася на українському небосхилі, можливо, вона й учениця Євгена: молода студентка з Івано-Франківська Таня Малярчук, яка теж приголомшила мене своєю новаторською повістю «Троянда Адольфо»? А може, хтось інший, ми ще не знаємо, та доконче він буде із школи Пашковського, який засвітив новизну.