Девід Саттер - Менше знаєш, краще спиш

Свого часу саме обурення «підступним нападом» Гітлера на Радянський Союз допомогло радянському народу мобілізуватися в перші дні Великої Вітчизняної війни, відтоді цей напад залишався в свідомості російського народу певною моделлю поведінки. Підриви житлових будинків було організовано за аналогічною моделлю. Більшість росіян вважало, що чеченці принесли російському народові війну й тепер мали за це заплатити. Рязанський епізод, хоч і тривожний, був забутий у вирі швидкого розвитку наступних подій.

За п’ять років до описаних подій перша Чеченська війна почалася зі знищення російських військ, які на танках потрапили в пастку на вузьких вулицях Грозного в ніч на новий 1995 рік. Цього разу вторгнення до Чечні здійснювалося методично й нібито успішно, внаслідок чого популярність Путіна стрімко зростала. Якщо в серпні лише 2% населення бажали бачити його президентом, а у вересні — 4%, то в жовтні ця цифра зросла до 21%, а в листопаді — вже до 45%, набагато перевищивши рейтинги решти кандидатів [25] Colton T. J., McFaul M. «Popular Choice and Managed Democracy: The Russian Elections of 1999 and 2000», Washington, D.C.: Brookings Institution Press, 2003, 173; цит. в: Dunlop J. B. «The Moscow Bombings of September 1999», 81. . Тепер було ясно, що запроваджувати надзвичайний стан і відкладати вибори не доведеться. Путін був здатний виграти вибори самостійно, за допомогою нової війни.

Російська армія легко просувалася долинами Чечні аж до Терека. Там вона зупинилася й звідти завдавала ударів по інших частинах Чечні. У грудні війська перетнули Терек, оточили Грозний і почали його масований обстріл, після якого місто стало схожим на місячний краєвид.

На початку листопада я знову зустрівся з політтехнологом, який попереджував мене про масштабну провокацію в Москві, й він сказав, що цією провокацією стали підриви житлових будинків. Таку думку висловлював не лише він, подібні звинувачення лунали зі шпальт багатьох російських газет. Це були, зокрема, дуже популярний «Московский комсомолец», газета «Новое время» та тижневик «Общая газета». Для атмосфери, яка панувала в Москві за Єльцина, було характерним те, що після восьми років управління країною на користь гангстерів і олігархів думка про причетність влади до теракту проти власного народу здавалася не лише правдоподібною, а й цілком імовірною.

«Виконавці теракту, — сказав мій приятель, — заклали бомбу (на Гур’янова) у робітничому районі, а не в елітних кварталах центру міста. Якщо це були чеченці, які мали політичну мету, то знищувати звичайних людей було безглуздо.

Якщо ви подивитесь на мапу Москви, то побачите, що місце вибрано терористами ідіотськи непрофесійно. Терорист має забезпечити собі можливість швидко зникнути з місця події. Печатники ж (де знаходиться вулиця Гур’янова) — це півострів. Він із трьох боків оточений Москва-рікою, і єдиний шлях звідти — це Рязанський проспект. Це також найбідніший район Москви, там найдешевше житло й найгірша екологія. Другий вибух стався на Каширському шосе — теж серед найубогішої житлової забудови Москви.

Як вибухівку було використано гексоген. Це реактивна речовина для нової генерації російських артилерійських снарядів. Виготовляє гексоген лише одне підприємство, яке знаходиться в Пермській області й пильно охороняється ФСБ. Кожен грам цієї речовини реєструється.

Аби забезпечити руйнації такого масштабу, гексоген треба було зважити, а бомбу закласти в точно розраховане місце. Це можуть зробити лише фахівці. Вибухи були ретельно спланованими, і будівлі склалися, як картковий будиночок».

Я був вражений. Ці вибухи створили в Росії атмосферу терору, а потім, забезпечивши виправдання для нової війни в Чечні, раптово припинилися. При цьому впродовж трьох-чотирьох днів з місць подій прибрали всі уламки та рештки, включно з фрагментами тіл, успішно спотворивши місця злочинів.

Я був майже впевнений, що інформація, надана моїм приятелем, походить від нелояльно налаштованих співробітників служб безпеки, і спитав його, чи можу я поговорити з його інформаторами. Він пообіцяв організувати мені зустріч із ними. Наступного дня мені зателефонували, і я домовився зустрітися з двома чоловіками біля Большого театру о 18-й годині.

Обом було за тридцять. Ми пішли до розташованого поблизу універмагу, де ескалатором піднялися на останній поверх. Потім спустилися сходами нижче, на майданчик, з якого відкривався вид на площу. Вже стемніло, колони театру були ілюміновані, а на площі горіли ліхтарі. Йшов дощик.