Девід Саттер - Менше знаєш, краще спиш

«Чи пам’ятаєте ви якийсь випадок, коли МЗС видавало номер дозволу без супровідного листа?» — «Ні, — відповів він, — ніколи».

Повернувшись додому, я зателефонував до МЗС у Москві й пояснив ситуацію Льву Львовичу — співробітнику департаменту інформації і преси. Було схоже на те, що його це здивувало, він сказав, що має проконсультуватися з начальством. За півгодини він порадив мені наступного дня знов зателефонувати до посольства й попросити першого секретаря Олексія Грубого. «Сталася якась помилка, — сказав він, — але Грубий потурбується, аби я отримав візу».

Того вечора на майдані Незалежності — в епіцентрі київського повстання проти режиму — демонстрували мій документальний фільм про крах СРСР «Доба безумства». Близько ста чоловік простояли годину і сорок хвилин за температури нижче нуля в імпровізованому відкритому кінотеатрі, спостерігаючи за розповіддю про долі звичайних людей під час розвалу Радянського Союзу. Наступного ранку я давав інтерв’ю київському «Еспресо ТВ» — телевізійному та інтернет-каналу, що висвітлював події на Майдані. Після інтерв’ю я зателефонував до посольства, й мене з’єднали з Грубим.

Україна святкує Різдво за православним календарем, тож усі установи, зокрема, посольство Росії, 25 грудня працювали. Грубий, який чекав на мій дзвінок, сказав, що має зачитати мені офіційне повідомлення: «Компетентні органи вирішили, що ваша присутність на території Російської Федерації є небажаною». Моє клопотання про в’їзд до Росії було відхилено. Вислів «компетентні органи» вживається в Росії для позначення Федеральної служби безпеки (ФСБ). Формула «ваша присутність є небажаною» застосовується у випадках, коли йдеться про шпигунів. Я ніколи раніше не чув, щоб її застосовували до журналістів.

Російська влада не висловила заперечень проти жодної з моїх публікацій. Моє попереднє перебування в Москві тривало лише три місяці, впродовж яких я встиг лише відкрити банківський рахунок, познайомитися з роботою Російської служби радіо «Свобода», де мав працювати консультантом, та знайти собі квартиру. Єдина велика моя стаття про Росію стосувалася знищення Єльциним російського парламенту двадцять років тому, в 1993-му році. І все ж таки моє вигнання не було цілковитою несподіванкою. Як написав у газеті «The Moscow Times» Віктор Давидов, дивним було не моє вигнання, а «те, що воно не відбулося набагато раніше» [1] Davidoff V. «David Satter, the Kremlin’s Bete Noire», The Moscow Times , January 20, 2014. .

Коли в 1976 році я вперше почав працювати в Росії кореспондентом лондонської газети «Financial Times», я швидко усвідомив, що Росія — це якийсь інший світ, і зрозуміти його можна, лише вивчаючи подробиці життя окремих росіян. Ці мої спроби осмислення долі Росії завершилися моїм вигнанням з країни 1979 року за «хуліганство». Уникнути цього мені вдалося завдяки тому, що британський і американський уряди пообіцяли вислати у відповідь радянських кореспондентів, тож я залишався в СРСР до 1982 року, а потім поїхав писати свою першу книжку «Доба безумства»: занепад і крах Радянського Союзу». Саме її було покладено в основу фільму, показаного напередодні Різдва на Майдані.

У 1980-х роках мені відмовляли у радянських візах, і потрапити до країни в рамках репортерського відрядження мені вдалося лише двічі, і знов після погрози Госдепартаменту США застосувати такі самі заходи проти радянських кореспондентів, якщо мене не пустять до СРСР. У 1990 році, коли вже йшла «перебудова», я надалі залишався в «чорному списку», я був, мабуть, останнім журналістом, з якого все ще не зняли заборону на роботу. У разі її подовження часопис «Reader’s Digest», для якого я писав статті про Росію, погрожував скасувати плани щодо свого російськомовного видання. Радянські органи влади заохочували західні інституції працювати в Москві, тож, зіткнувшись із ультиматумом часопису, вони вирішили поступитися.

Впродовж наступних двох десятиліть я вільно подорожував Росією, написавши в підсумку дві книжки та сотні статей. У 1999 році, після того як у Росії було висаджено в повітря чотири житлових будинки, що вбило уві сні сотні мешканців і дало привід для початку другої Чеченської війни. Ця війна привела до влади Володимира Путіна. У своїх статтях я висловлював думку, що підриви було здійснено не чеченськими бойовиками, а ФСБ. Я стверджував також, що в 2004 році рішення російських військових відкрити вогонь із вогнеметів по спортивному залу школи в Беслані, захопленої терористами, внаслідок чого загинуло 338 заручників, було злочином проти людяності [2] Satter D. «Remembering Beslan», Forbes.com , October 1, 2009. .