Девід Саттер - Менше знаєш, краще спиш

Але найстрашніше не в тому, що російська влада не цінує людського життя, а в тому, що російське суспільство після цих злочинів ще більше підтримує таку владу. І в цьому теж відмінність між росіянами та українцями, які здатні були під час Майдану мільйонами виходити на вулиці після побиття студентів, нападів та викрадень громадських активістів, спроб силою зупинити мирний протест. Звичайно, Девід Саттер мріє, щоб і в Росії нарешті народилось демократичне європейське суспільство. І тут значна роль відводиться нам, українцям. Наш успіх повинен стати прикладом для росіян. Саттер критикує російську опозицію за нерозуміння діагнозу їхнього суспільства. Він пише: «Російська опозиція охоче критикує корупцію. Але корупція є лише одним із симптомів глибшої хвороби — нехтування цінністю окремої людини заради гаданих потреб держави. Боротьба з корупцією без урахування цього засадничого принципу ризикує завершитися усуненням однієї групи корумпованих керівників і заміною їх іншою групою — такою самою чи ще гіршою...» . Читаєш таке про Росію і мимоволі думаєш ніби про нас, українців, написано.

Уже після мого знайомства з Девідом я прочитав про його пригоди в Радянському Союзі в книжці Олександра Подрабінека «Дисиденти». Серед людей, про яких пише відомий дисидент, правозахисник і журналіст, — Андрій Сахаров, В’ячеслав Чорновіл, Мирослав Маринович. Подрабінек описує щиру і чесну боротьбу та самопожертву радянських дисидентів, серед яких було багато українців. Один з цього покоління — Девід Саттер. Він чесно розповідав світові про злочини радянської імперії. Завдяки його розповідям декілька камінців з фундаменту цієї імперії було вибито. В книжці, які Ви зараз читатимете, Девід чесно і глибоко описує природу режиму, падіння якого принесе мир багатьом народам і дозволить нарешті народитися ще одній цивілізованій європейській нації.

Микола Княжицький,

Народний депутат України,

Голова Комітету Верховної Ради України

з питань культури і духовності,

засновник телеканалу «Еспресо»

Маючи на меті описати, що в Росії пішло не так після розпаду СРСР, я користувався підтримкою певного числа інституцій, без яких здійснення цього задуму було б неможливим. Тому хочу висловити глибоку вдячність Фонду Сари Скайф, Фонду Сміта Ричардсона, Фонду Вільяма Г. Доннера та Фонду Ергарта, а також Майклу Глебі, Наді Шадлов, Маріну Стрмекі, Інгрід Грегг, Монтгомері Брауну та Кертіну Вінзору. Також хочу згадати свого давнього доброчинця та друга Деніела Мак-Майкла, який помер 23 вересня 2013 року.

Мої сини, Рафаель і Марк, читали перші редакції рукопису й допомагали мені корисними пропозиціями та зауваженнями. Дякую також Товариству Генрі Джексона, яке допомогло мені з отриманням дозволу на перебування у Великій Британії після мого вигнання з Росії у грудні 2013 року.

Данте Аліг’єрі, Пекло ( пер. Максима Стріхи )

23 грудня 2013 року мені повідомили, що російське МЗС нарешті дозволило видати мені візу й надало номер листа-підтвердження. Я тоді жив в орендованій квартирі в Києві, на вулицях якого розгорталася революція, і писав щоденник для радіо «Свобода» та інші тексти про ті надзвичайні події, які водночас надавали одному народу свободу й штовхали світ до нової кризи.

Попри всю винятковість подій в Україні, я дуже прагнув завершення бюрократичних процедур у Росії. Я чекав на російську візу вже три тижні і хотів повернутися до Москви, де сподівався осісти принаймні на кілька років після того, як мав лише короткотермінові відрядження зі Сполучених Штатів. Після отримання звістки про дозвіл мені залишалося тільки піти до російського консульства й повідомити номер листа-підтвердження разом із заявою та фотографією.

Напередодні Різдва я прийшов до консульства, його співробітники провели мене до консула, який тепло привітав мене й попросив зачекати, поки він знайде лист-підтвердження. За півтори години він повернувся й сказав, що знайшов номер листа у журналі консульства, але самого документа там немає. На моє прохання він ще двічі пошукав листа, але марно. Тоді я запитав його:

Читать дальше