Девід Саттер - Менше знаєш, краще спиш

Саме цій новій групі мільйонерів і мільярдерів на другому етапі приватизації вдалося скупити шахти й заводи Росії майже задарма. Під час грошової приватизації підприємства офіційно продавалися на аукціонах, але ці аукціони нерідко відбувалися лише на папері. Коли їх справді проводили, посадовці з Комітету державного майна нерідко обмежували число учасників або надавали інформацію про пропозиції конкурентів заздалегідь визначеному переможцю. Справжні конкурентні торги відбувалися дуже рідко, і якщо наполегливий конкурент пропонував кращу ціну, ніж якась впливова група, переможець цілком міг поплатитися за свою впертість життям.

Ціни, за які було продано підприємства, приголомшили російське суспільство: 324 заводи продали в середньому менш ніж за 4 мільйони доларів кожний: «Уралмаш» — за 3,73 мільйона, Челябінський металургійний комбінат — за 3,73 мільйона [51] Glinkina S. «Kriminelle Komponenten der Russischen Wirtschaft: Typen und Dimensionen», working paper no. 29, Berichte des Bundesinstituts für Ostwissenschaftliche und Internationale Studien, 1997, ssoar.info . , а Мурманський траловий флот, який нараховував сотні суден, — усього за 2,5 мільйона доларів [52] Browder B. Red Notice: How I Became Putin’s No. 1 Enemy, London: Bantam Press, 2015, 57. . 9 вересня 1994 року в бюлетені «Independent Strategy» було написано: «Більша частина основних виробничих ресурсів Росії продається приблизно за 5 мільярдів доларів. Навіть якщо зважити на те, що в Росії вартість основних засобів виробництва дорівнює її ВВП (на Заході вона принаймні в 2,6 раза вище)... тобто 300–400 мільярдів доларів, то сума, отримана від приватизації, є мінімальною. Тому агенція рекомендує англійським інвесторам не згаяти свого шансу й взяти участь у придбанні російських підприємств» [53] Glinkina S., Grigoriev A., Yakobidze V. «Crime and Corruption», in: The New Russia: Transition Gone Awry, ed. L. R. Klein and M. Pomer, Stanford, CA: Stanford University Press, 2000, 247. .

Наприкінці 1994 року під тиском з боку Світового банку щодо зниження інфляції російський уряд припинив друкувати гроші. Аби виконати свої зобов’язання, він започаткував програму «кредити в обмін на акції», яка уможливила створення в Росії компаній, які за масштабами можна було порівнювати з найбільшими американськими корпораціями.

За цією програмою уряд отримував позики під заставу акцій найпривабливіших неприватизованих підприємств. Теоретично ця програма мала сприяти конкуренції. На практиці ж акції переходили банкам із найкращими «неформальними» зв’язками в уряді. Найпотужніші банки організовували аукціони, в яких самі брали участь і неминуче здобували перемогу. Банк-кредитор мав право експлуатувати заставлене підприємство, і якщо уряд не повертав кредитів (а так було завжди через дефіцит державних доходів), воно ставало власністю банку.

Аукціони «кредити в обмін на акції» нагадували певну гру. Щойно аукціон розпочинався, якась досі невідома фірма пропонувала ціну, що майже не відрізнялася від стартової ціни, встановленої банком, який проводив аукціон. Це начебто засвідчувало «конкурентність» торгів. Потім банк-організатор, відхиляючи під різними приводами інші пропозиції, пропонував ціну, трохи вищу за пропозицію «конкурента», й таким чином вигідно купував підприємство.

«Норильський нікель» — величезний металургійний комбінат — був виставлений на торги за стартовою ціною в 170 мільйонів доларів. Допущений до аукціону «Онексімбанк» переміг, запропонувавши 170,1 мільйона доларів [54] Башкирова В., Соловьев А., Дорофеев В. «Герои 90-х: люди и деньги». — С. 116. . У такий спосіб «Онексімбанк» придбав 38% акцій підприємства, яке виробляло 90% російського нікелю, 90% кобальту та 100% платини. Упродовж трьох тижнів держава віддала в приватні руки підприємства, що формували п’яту частину федерального бюджету. Окрім «Норильського нікелю», це були деякі з провідних нафтових компаній країни: «Лукойл», «Сіндако», «Сургутнафтогаз», «Юкос» та інші [55] Башкирова В., Соловьев А., Дорофеев В. «Герои 90-х: люди и деньги». — С. 114. .

Схема «кредити в обмін на акції» створила клас суперзаможних олігархів, дозволивши їм придбати державне майно майже за безцінь. Проте ця схема дуже мало допомогла вкрай потрібному збільшенню доходів держави. У 1995 році, наприклад, заставні аукціони, де було продано понад 20 найприбутковіших підприємств Росії, що становили гордість радянської економіки, принесли доходів на загальну суму всього в 691,4 мільйона доларів, або 400 мільярдів рублів — тобто лише частку їхньої справжньої вартості [56] «Privatization, Russian-Style», Независимая газета — Политэкономия, Johnson’s Russia List, April 17, 2001. 3 1990 no 1998 рік Росія продала підприємств більше, ніж будь-яка інша країна світу, але за рівнем отриманого доходу була лише на двадцятому місці. Навіть Угорщина, де контроль з боку держави був набагато меншим, аніж у Росії, заробила на цьому на 2,1 мільярда доларів більше, ніж Росія. Дохід від приватизації на душу населення в Росії складав 54,6 доллара, тим часом як в Австралії — 2560,30 долара, а в Угорщині — 1252,80 долара. .