Девід Саттер - Менше знаєш, краще спиш

Однак для успіху операції “Наступник” була потрібна масштабна провокація. На мій погляд, нею стали підриви житлових будинків у Москві, Буйнакську та Волгодонську. Внаслідок цих вибухів, які забрали 300 людських життів, було розпочато нову війну з Чечнею. Путін — щойно призначений прем’єр-міністр, який очолив цю війну, — миттєво набув популярності. Єльцин достроково залишив посаду, Путін був обраний президентом, і його першим указом став указ про гарантування Єльцину імунітету від переслідування. Тим часом усі розмови про перегляд результатів приватизації були забуті» [40] Satter D. Testimony before the U.S. House of Representatives Foreign Affairs Committee, May 24, 2007. .

Ця моя промова здобула дещо дивне визнання. Коли російський Перший канал зібрався показати «документальний фільм», в якому стверджувалося, що напади 11 вересня в США були організовані американським урядом, мене запросили виступити в ефірі з коментарями до цього фільму. Я відмовився.

Коли у вересні 2013 року я повернувся до Росії працювати консультантом і автором на радіо «Свобода», я не мав наміру негайно порушувати питання вибухів у житлових будинках, але сподівався, що зрештою ця тема виникне, бо добросовісному оглядачу оминути її неможливо. Непрямих доказів того, що ці вибухи були здійснені ФСБ, більш ніж достатньо. Єдиною причиною відсутності прямих доказів є те, що путінський режим їх приховав. Місця вибухів були очищені від руїн майже негайно, попри заперечення МВС та МНС. Поспіх, із яким було зруйновано місця злочинів, вражає тим більше, якщо взяти до уваги, що після підривів амбасад США в Кенії і Танзанії 1998 року підозрюваних виявили та зрештою заарештували в результаті ретельного просіювання уламків після вибухів — процесу, що тривав кілька місяців.

У випадку рязанського інциденту влада заблокувала доступ до людей, які поклали бомбу в підвал, до даних про навчання, та й до самого «муляжа» бомби. Це було зроблено нібито з міркувань секретності. Але стаття 7 Закону РФ про державну таємницю, ухваленого 21 липня 1993 року, констатує, що до речей, які не можна класифікувати як державну таємницю або оголошувати секретними даними, належить інформація про «надзвичайні події та катастрофи, що загрожують небезпеці та здоров’ю громадян, і їхні наслідки... факти порушення прав і свобод громадян... (і) факти порушення закону державними органами та посадовцями» [41] wipo.int . .

Найбільше заважає сприйняти докази, які вказують на ФСБ як на виконавця цих підривів, не те, що вони є непереконливими, а те, що важко взагалі повірити в можливість таких речей. За будь-якими критеріями, вбивство сотень навмання обраних цивільних людей заради збереження влади свідчить про цинізм, який неможливо збагнути в нормальному людському суспільстві. Але він є цілком закономірним для такої країни, якою стала Росія після доби комунізму.

Насправді в Росії ніколи не забували про вибухи в житлових будинках. Під час антипутінських протестів у 2011 і 2012 роках демонстранти несли транспаранти з нагадуванням про ці теракти. Докази того, що вибухи були провокацією, означають, що Росія несе тягар, який обтяжуватиме її ще довгі роки. Доки не стане відома правда про ці вибухи, з’ясування справжнього характеру посткомуністичної історії Росії неможливе. Водночас відсутність реакції на докази того, що це був спланований державою масовий злочин, робить такі провокації вічною спокусою для можновладців. Якщо винуватці не виявляються й не караються, то ті, хто в Росії бореться за владу, можуть вважати, що провокації є законним способом здобувати перемогу на виборах.

У Росії для людей звично оминати певні проблеми, бо інакше «буде неможливо жити». На жаль, проблеми від цього не зникають. З усіх небезпек, що нависають над Росією, немає більш загрозливої, ніж нездатність добитися розкриття таємниці, яким чином Путін прийшов до влади.

Після розпаду Радянського Союзу багато що змінилося. Але тим часом як суспільство швидко трансформувалося, ставало очевидним, що моральної революції в Росії не відбулося. У комуністичному суспільстві вважалося самозрозумілим, що окрема людина не являє собою цінності. Те саме можна було сказати й про посткомуністичну Росію — часто навіть ще більшою мірою. Єльцин для багатьох росіян був героєм після того, як він успішно очолив спротив прокомуністичному заколоту в серпні 1991 року. Але ні Єльцин, ні «молоді реформатори», яким він доручив проведення реформ у Росії, не виказали жодного розуміння необхідності запровадження верховенства права та традиції поваги до людини. Для Єльцина та реформаторів мета полягала в досягненні «точки неповернення», коли реставрація соціалізму буде вже неможливою, незалежно від волі народу. Власність належало передати в приватні руки якомога швидше, й це зробили, не дуже переймаючись тим, хто і на яких підставах її отримував. Виникав капіталізм. Здійснивши наймасштабнішу в історії мирну незаконну передачу власності, так звані реформатори створили умови для криміналізації усієї країни.