Про крокодилів
Так якою ж була Радянська Армія насправді?
Ніхто ніколи не був байдужим до Радянської Армії. Її любили і ненавиділи.
Коли любили, то всією душею.
Коли ненавиділи, то лютою ненавистю.
Нею пишалися, її проклинали.
Її боялися, над нею сміялися.
Одні експерти вважали її найсильнішою армією світу, інші вважали її гранично слабкою.
У своїй книзі «Оповіді визволителя» я описав Радянську Армію не з найкращого боку. Важка доля у книги цієї. Її довго перекладали. Потім два роки вона ходила редакціями. Її погоджувалися опублікувати, довго редагували, вимагали переписати або просто прибрати то одне, то інше. Потім раптом відмовлялися її видавати. Я ніс рукопис іншому видавцеві, і все повторювалося з самого початку.
І поки тривала ця тяганина, я написав другу книгу під назвою «В Радянській Армії», в якій пояснив, чому ротний командир не має права викликати вогонь батальйонних мінометів, чому в Радянському Союзі не дотримувалися стандартних калібрів при розробці зброї, чому радянські міномети кращі в світі і чому Радянська Армія ніколи не відмовиться від танків. Одним словом, армія ця найпотужніша в світі, зброя чудова, стратегія мудра, тактика дивовижна, радянські командири не гірші від західних.
Тут, нарешті, вийшла перша книга. Вона мала успіх. Видавець більше до моїх текстів не чіплявся. У нього було тільки одне питання: є що-небудь ще? Ось, відповідаю, друга книга.
Другу видали миттєво. Вона негайно вийшла вслід за першою і стала бестселером і в Британії, і в Америці. А я попав в смугу неймовірного везіння.
Західні військові експерти, які вважали Радянську Армію слабкою, звели мене в ранг авторитету і знавця, мою першу книгу рясно цитували і поширювали.
Експерти, які вважали Радянську Армію найсильнішою в світі, також звели мене в ранг авторитету і знавця, мою другу книгу рясно цитували і поширювали.
Ті, хто вважав Радянську Армію слабкою, а керівників СРСР — дурними, збирали конференції, запрошували мене, я виступав, розповідав про слабкість та дурість, зривав оплески.
Ті, хто вважав Радянську Армію сильною, а керівників СРСР — мудрими, збирали свої конференції, запрошували мене, я виступав, розповідав про силу та мудрість і знову зривав оплески.
Ті аплодують, і ці. Ті рекомендують публіці мою першу книгу, ці — другу. Хіба ж погано?
І лише одного разу, після чергового вельми успішного виступу підійшов до мене дідок з двома моїми книгами: підпиши. Підписав. Тоді він взяв мене за ґудзичок піджака, покрутив його і, дивлячись прямо в очі, поцікавився: так де ж правда?
Цим питанням він мене приставив до стінки. Дійсно: де ж правда?
Повернувся я додому, спати не можу: де правда? Я ж не брехав! Ні в першій книзі, ні в другій.
І наступного дня мені спокою немає. Звіряю всі факти — все правильно, все сходиться. Нічого не розумію, чортівня якась: і перша книга правильна, і друга. Першу люди читають, хвалять, і другу також. До дрібниць чіпляються, а з великих питань ніхто мені не заперечує, ніхто не спростовує. Бо все правильно!
Після того випадку запрошення на конференції я відхиляв: мовляв, голова болить, застудився, ноги не тримають. Мені не до конференцій. Я зрозуміти намагаюся, чому така нісенітниця вийшла. Від теми сучасної Радянської Армії повністю відійшов. Пишу книги про Сталіна, про війну, що давно відгриміла. Тільки раз у раз, а то й прокинусь вночі, в стелю втуплюся: в чому ж я помиляюся?
І ось одного разу доля закинула мене до Флориди. А у Флориді живуть не тільки люди, а й крокодили. Потрібно відзначити, що крокодили живуть не тільки на волі, їх ще й на фермах розводять, немов поросят. До слова сказати — досить прибутковий бізнес: сумочці дамській, куртці або чоботам з крокодилячої шкіри зносу немає. Виглядають стильно і розкішно. Коштують шалені гроші.
Тим крокодиловим фермам ще й туристи додатковий прибуток дають. Чого там тільки не показують! Кидають крокодилу ногу кінську на сталевому тросі. Він зубами вчепиться, а ногу з його зубів лебідка тягне. Він, щоб не віддати, з хрускотом кістки з м’ясом розгризає і заковтує, залишаючи на тросі тільки копито.
А ще показували абсолютно дикий трюк. Думаю, зараз з міркувань політичної коректності його заборонили. А тоді коректності ще не було. Так ось, верхню щелепу величезного крокодила якою-небудь дошкою притискали до нижньої. Потім до цього крокодилу підходила темношкіра дівчинка років семи і притримувала його верхню щелепу рученятами, а дошку прибирали. І у крокодила не було сил пащу свою розкрити.
Читать дальше