Віктор Суворов - Оповіді визволителя

Це була сенсація на весь світ. Тактико-технічні дані машини не розголошувалися, секретним залишалася і її назва. Для західних військових експертів було очевидно, що перші три букви назви цієї машини — БМП. А ось що має стояти в назві після цих букв? Після ретельного вивчення фотографій західні військові аналітики прийшли до висновку, що калібр гармати мусить знаходитися в діапазоні від 70 до 80 мм. У Радянському Союзі в той час на озброєнні стояла лише одна гармата, калібр якої потрапляв в ці межі — гармата калібру 76 мм. Такий калібр мала наша рідна тридюймівка, а після неї — полкова гармата і дивізійна. Гармата такого калібру стояла на багатьох танках, на бойових кораблях від лінкорів і крейсерів до есмінців і бронекатерів. Ця гармата була найпоширенішою з усіх радянських артилерійських систем до Другої світової війни, під час цієї війни і після неї. Калібр цієї гармати знову і знову з’являвся в позначеннях радянської зброї: Т-34-76, СУ-76, ПТ-76.

І західні експерти вирішили, що машина називається БМП-76.

Через деякий час кілька БМП-1 були захоплені на Близькому Сході. Західні військові фахівці ретельно їх вивчили. Неймовірним відкриттям виявився калібр гармати — 73 мм.

Це майже те ж саме, що і 76 мм, так чому ж радянські конструктори відмовилися від такого звичного калібру 76 мм? Навіщо розробляти гармату іншого калібру, коли він так незначно відрізнявся від широко поширеного радянського стандарту?

Тим часом у радянській військовій пресі проскочила фотографія показу нового танка радянським генералам. Поруч з танком стояв екіпаж і були викладені боєприпаси. На гільзах снарядів — маркування. Знімок збільшили і прочитали: 125 Д-81. Не потрібно бути фахівцем, щоб зрозуміти сенс. Будь-якій нормальній людині зрозуміло, що так позначений калібр гармати і її індекс.

Але такого просто не могло бути! Гармати такого калібру ніколи не випускалися ні в Радянському Союзі, ні в інших країнах світу. Західні військові експерти відмовлялися в це вірити. Вони вважали, що нові радянські танки мусять мати гармату калібром 122 мм.

Калібр 122 мм мала ще гаубиця 1909 року. Потім такий же калібр мала гаубиця М-30 1938 року й Д-30 1963 року. Цей калібр мала гармата А-19, потім Д-74. Багато важких танків і самохідних артилерійських установок мали гармату такого калібру — ІС-2, ІС-3, Т-10, Т-10М. Не раз цей калібр виносився в індекси бойових машин: СУ-122, ІСУ-122, СУ-122-54.

Самохідна гаубиця «Гвоздика», яка з’явилася пізніше танка Т-64, мала калібр 122 мм. Навіщо ж на Т-64, Т-72 та інші танки, які були створені після них, ставили гармату приблизно такого ж, та все ж іншого калібру? Чому конструктори вирішили відійти від усталеного стандарту? Що стояло за цими рішеннями?

Після революції в Радянському Союзі почався бурхливий розвиток артилерії всіх типів, серед них і мінометів. Армія мала 122-мм гаубицю зразка 1909 року. Передбачалося створити і міномет такого ж калібру. Та якійсь розумній людині прийшла в голову велика думка: така стандартизація не потрібна! Вона створює плутанину. У міномета одні боєприпаси, у гаубиці — зовсім інші. Так навіщо ж робити калібри цих гармат однаковими? Давайте зробимо калібр міномета трохи іншим. Наприклад, використовуємо флотський калібр 120 мм. Флот далеко, з флотськими снарядами нам плутанина не загрожує. А мати в стрілецької дивізії і міномети, і гаубиці однакового калібру дуже небезпечно. Хтось просить гаубичні снаряди, а отримує мінометні міни, а хтось навпаки вимагає мінометні міни, проте отримує гаубичні снаряди. Коли калібри будуть різними хоча б на пару міліметрів, плутанини можна буде уникнути.

Так і вирішили.

Влітку 1941 року Червона Армія втратила мільйони бійців і командирів убитими, пораненими, полоненими, були кинуті неймовірні запаси зброї та боєприпасів. Мало того, були залишені території, на яких розташовувалися промислові підприємства, що виробляли до війни більше половини всієї зброї і боєприпасів.

Було потрібно терміново відновити вогневу і ударну міць Червоної Армії. Для цього була потрібна дуже проста у виробництві і дужа потужна зброя. Найкраще для цієї ролі підходив 120-мм міномет. Їхнє виробництво наростили швидко. Командири з фронту слали надзвичайно схвальні відгуки.

А товариш Сталін поцікавився, чи не можна створити щось настільки ж просте, проте хоча б удвічі потужніше. Замовлення було прийняте, конструктори взялися за роботу. Щоб не розчарувати замовника, було вирішено міну робити не вдвічі потужнішу, а в два з половиною рази. Тобто не 16 кілограмів як у 120-мм міномета, а 40 кілограмів. Для такої міни потрібен був ствол калібром приблизно 152 мм. Однак вже на самому початковому етапі проектування згадали про досвід створення 120-мм міномета і свідомо відмовилися від стандартного калібру 152 мм. Міномету був визначений калібр 160 мм.