Сергей Жадан - Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник

Вони повернулися через півгодини. Зробили ще одне коло пошани й врубали всі свої фари й ліхтарі. Водій виліз із салону, схоже, по дорозі він десь додав. Але не це головне, зовсім не це – у руці він тримав новий турецький м’яч! Він задоволено й дещо зніяковіло посміхнувся, ніби говорячи, я ж обіцяв, пацан сказав, пацан зробив.

Оскільки він був п’яний, ми його поставили на ворота, він відразу включився в гру, виявився цілком нормальним чуваком, навіть незважаючи на свій джип і сто кілограмів ваги, витягувався, наскільки міг, за м’ячами, грав на виході, реагував на рикошети, він явно впіймав кураж, зрештою, ми всі його тоді піймали, але він особливо – він стояв посеред нічного зимового міста, оточений божевільною збудженою публікою, між готелем «Харків» і університетом, праворуч від нього тяглись міліцейські загорожі, ліворуч від нього стояв його джип і світив десятком ліхтарів, над ним промерзало наскрізь темно-зелене небо листопада, смарагдово просвічуючись над будівлями центральної частини міста, над парками, над районом нових забудов і над старими робітничими кварталами, над вокзалом, який ніколи не спиняв своє гаряче цілодобове серце. Він міцно тримався на ковзкому снігу, затоптаному важким взуттям, час від часу стурбовано позирав у бік міліцейських кордонів і брав усе, що летіло в його ворота.

Привиди з минулого з’являються в моєму житті. Вони слідкують за мною на віддалі, ховаються за спинами перехожих на вулиці, тримають перед собою газети, сидячи в барі за столиком напроти. Вони очікують і намагаються не заважати. Але щоразу, варто лише розслабитись, відійти вбік, залишитися без свідків, вони тихо підходять, стають поруч і пильно дивляться в очі, чекаючи, коли я перший їх упізнаю. Вони застають мене в сортирах клубів, коли я відливаю, біля газетних кіосків, коли я купую свіжі журнали, у моєму власному під’їзді, коли я виходжу зранку за мінеральною водою, – їхню появу важко передбачити, її важко уникнути, вони непомітно рухаються слідом за мною в моєму житті, як акули за танкером, вантаженим сотнями китайських нелегалів. Просто я не даю їм приводу розірвати мене, ні на мить не забуваючи про небезпеку з їхнього боку. Просто вони, на відміну від мене, вміють чекати.

Я не був у Нью-Йорку дев’ять років. У мене тут зовсім не лишилося знайомих – усі мої колишні знайомі або виїхали звідси, або померли, оскільки були це люди, як правило, старшого віку й поважної біографії. Дев’ять років тому в моєму житті раптом з’явилася велика кількість нових персонажів – дивних і незрозумілих мені, вони жили в цьому місті і з ним для мене асоціювалися, у ньому вони для мене й залишилися. Я не мав їхніх координат і так само не мав жодного бажання знову з ними бачитись – коли ти робиш у спілкуванні паузу в дев’ять років, після цього потрібно хіба що починати все спочатку, інакше як би це виглядало – зустрітися з людиною через дев’ять років і запитати, що в неї нового? Нового в якому сенсі? За останні дев’ять років? Тоді вона мала б почати з власного народження, щоб відновити контекст. По-моєму, це безнадійно.

З подій дев’ятирічної давнини я добре запам’ятав Ярему і його молодшого брата. Це був останній вечір у Нью-Йорку, і ми всі тоді сильно перепили, саме того вечора з’явився Ярема з братом. «О, – сказав я, – ти схожий на Моррисона». – «Я люблю Моррисона», – відповів він. І це, власне, все з його слів, що я пам’ятаю. Його брат заснув тоді чи то в душі, чи то в сортирі, а можливо, і там, і там. Я не міг їх не запам’ятати – ми слухали емтівішний анплакт Нейла Янга й пили гівняне американське пиво.

«Привіт, – сказав він мені, – ти мене пам’ятаєш?» – «Привіт, – відповів я йому насторожено, – пам’ятаю, ясна річ, тільки не пам’ятаю, як тебе звати». – «Ярема, – назвався він. – Пам’ятаєш, ти колись приїздив сюди, ми ще напились, ти тоді сказав, що я схожий на Моррисона?» – «Точно, – згадав я, – пам’ятаю. І брата твого пам’ятаю – він у сортирі заснув». – «У душі». – «Точно – у душі». За дев’ять років Ярема майже не змінився. Не знаю, як я. «Давай знову нап’ємося», – запропонував я. «Давай, – погодився він, – давай у четвер – я запишу тобі нормальної музики». – «Домовилися», – сказав я. Ну – що я говорив на початку?

Ярема приїхав на потужному легковику й привіз мені штук тридцять дисків із нарізаними на них записами, в основному це була музика пізніх шістдесятих, ранніх сімдесятих, про деякі з цих альбомів я лише чув, удома знайти їх було неможливо. «Я тобі ще запишу місцевої музики, – пообіцяв він, – тут купа команд, вони виступають у місцевих клубах, їх крутять по місцевих станціях, крім Мангеттена, їх майже ніде не знають, це справжня кльова музика». «А що це за місцеві станції?» – поцікавився я. «Я тобі розкажу», – сказав він, і ми поїхали в болгарський клуб на дискотеку Юджина.