Сергей Жадан - Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник

Кількаденні переїзди, без води й сну, зависання на безіменних станціях, чорний голод нічного плацкарту, чорна вода залізничних перегонів, вигорілі від сонця й водяри душі провідників, криваві сни пасажирів і знищені комунікації – я люблю залізницю, я люблю її настільки, що можу писати про неї книги. Мої книги про залізницю були б сповнені численних прикладів із реального життя, їхні головні герої відзначалися б дивовижною витримкою і впертістю, вони протискалися б крізь найщільніші ділянки повітря, крізь найсконденсованіші шматки простору, ці герої помирали б у дорозі, як і належить справжнім героям. Жодної зупинки, ані найменшої паузи, справжня подорож не потребує цілі, не потребує кінцевої мети, головне – рухатися, рухатися вперед, скільки тягнуться колії, перетинати межі залізничних можливостей, хоча б для того, аби перевірити, хто перший не витримає й зіскочить на холодний асфальт чергового вокзалу, хто перший зневіриться у вашій подорожі, перевір-но своїх близьких, хто з них насправді не облажається, хто витримає з тобою до кінця і яким він буде, цей кінець.

Обличчя, які раптово з’являються за вікном, постаті, котрі весь час десь поруч, на відстані витягнутої руки, голоси, до яких ти прислуховуєшся і які не можеш до кінця зрозуміти, очі, якими дивиться на тебе твоє життя, зелені, ледь примружені очі. Жодної мети, жодної причини, жодних наслідків, рухатися, тримаючись дороги, що підхарчовується твоїм рухом, твоїм безкінечним самодостатнім пересуванням – нізвідки в нікуди, невідому кількість часу в невідомому напрямку з невідомими намірами, чорний-чорний туризм, метою якого є постійна потреба руху – небесний контролер компостує твої квитки, душі всіх святих летять за тобою, час існує для того, щоб ти його вбив.

Потрапляючи до міста залізницею, ти виходиш крізь високі двері головного залу, післявоєнна сталінська будівля легко здіймається над тобою, виходиш на привокзальну площу, береш таксівку і їдеш в місто, у центральну його частину. Відпрацьований механізм проходження крізь фільтри й чистилища чужого міста передбачає цей вихід із дверей вокзалу. Вокзал загалом значить значно більше, ніж здається на перший погляд. Хай він викинутий кудись на периферію міської карти, до нього завжди потрібно добиратися, він вимагає певних зусиль, але саме звідси починаються речі найцікавіші й найбільш гіркі, сюди заносить травневим вітром випадкове дике насіння, з якого врешті-решт виростає вся зелень твого світу, у цьому місці заховано всі необхідні тобі слова й словосполучення, ну, саме так – залізниця-мама, зелене небо над твоєю головою, розірвані словосполучення під зеленим небом.

Близько першої ночі я приніс м’яч. Він ледве тримався купи, типовий розбитий м’яч, яким довго ганяли на асфальті. Іншого не було. Але, що найгірше, цей теж потрібно було накачати повітрям, інакше в усьому цьому не було жодного сенсу, а потрібно було, щоби сенс був, – за нами спостерігало надто багато очей, надто багато залежало від того, будемо ми грати чи не будемо – о першій ночі, при мінус п’ятнадцять, на засніженому майдані. Це був такий собі матч смерті, точніше – життя. Ми пішли до таксистів. Таксисти були за нас. Ми почали качати, десь на двадцятій секунді м’яч вибухнув. Я б на його місці, чесно кажучи, зробив так само. Ми стояли посеред площі, з порваним обмороженим м’ячем, важко видихаючи з легень рештки тепла, ну і ясно – розпачу нашому не було меж, адже все це насправді й робилося заради футболу, заради того, аби безборонно поганяти м’яча о першій ночі на центральному майдані міста. І що тепер?!

Вони приїхали на своєму пафосному мажорному джипі, світили десятком фар і ліхтарів і відчайдушно сигналили. Одразу було видно, що вони теж за нас. Вони зробили навколо нас коло пошани й зупинилися. «Пацани, – визирнув у вікно водій, – ми, тіпа, за вас». «Здорово», – відповіли ми. «Ми вас підтримуємо», – додав він для повної ясності. «Спасибі», – відповіли ми незадоволено, шо приїбався о першій ночі. «Може, вам щось треба?» – запитав водій. «Та ні, усе нормально», – відповідаємо. «Може, водяри привезти?» – водій був точно за нас. «Ні, водяри не треба». – «А що треба?» – «Нічого не треба», – ми позбавили його останнього шансу. «Тоді я просто посвічу, щоб вам не так темно було», – сказав він. «Добре, світи», – погодились ми. «Послухай, – раптом згадав я, – брат, привези м’яч». «Який м’яч?» – не зрозумів водій. «Футбольний». Водій вимкнув фари і стурбовано виліз із джипу. У принципі, тверезий він не був, думаю, це слід було списати на революцію. У салоні залишився його напарник, цей навіть не приховував реального стану речей і просто валявся у своєму токсикозі. «Ви що, – спитався водій, – серйозно?» – «Ну, – сказав я йому, – бачиш, наш розірвало. А нам грати ще. Привези, будь другом». «Де ж я його зараз візьму, серед ночі?» – водій заговорив серйозно. «Купи де-небудь, – сказав я йому, – він коштує якусь двадцятку». – «Так перша ж ночі, – забідкався водій, – де я його куплю?» – «Да, – кажу, – перша ночі. Слухай, – говорю йому, – на Південному». – «Що?» – «На Південному вокзалі, – кажу я йому, – там точно є, там що завгодно купити можна. Змотай, а?» Він постояв на снігу, подивився на нас, ми подивилися на нього, він мовчки сів у джип і поїхав. Ну, ось, подумав я, зірвався жирний клієнт. Ось тобі й революційна солідарність, буржуї трахані.