Юрій Канигін - Шлях Аріїв - Україна в духовній історії людства

Хіба випадково, що саме послідовники Платона (неоплатоніки) взяли на озброєння біблійне вчення і склали філософську основу християнства? Знаменитий Філон Александрійський (сучасник Ісуса Христа і його послідовник, хоча ніколи з ним за життя не зустрічався) був водночас іудаїстом і платоніком. В. Ф. Асмус пише: «Філософія Філона є спробою поєднати іудаїзм з грецькою філософією (мається на увазі, насамперед, учення Платона — Ю. К.). В основі поглядів Філона — П'ятикнижжя Мойсея. У П'ятикнижжі він вбачає джерело всієї грецької мудрості». Дуже серйозне свідчення.

Але навіщо ми так детально говоримо про це? Справа ось у чому: вчення Платона (і не лише його соціальна теорія) виступає елементом Старого Завіту — програми людства… Платон, як і Біблія, стисло зафіксував те, що згодом в кульмінаційні періоди історії розгорнулося в жахливих, разючих масштабах.

Справді, в «Законах» Платон описує в буквальному розумінні абсолютистсько-поліцейську, тоталітарну державу з неймовірно суворим законодавством, забороною всіляких свобод, прославлянням збудованої на 10 тисяч років суспільної системи, яка начебто забезпечує загальне щастя. Не потрібно заново описувати «сталинщину», читай «Закони» Платона (V ст. до н. е.) — там усе описано. Особливо детально аналізується система, націлена на будівництво колективістського суспільства. Згадуваний платонознавець О. Ф. Лосєв, пише: «Жорстокість покарань за найменші провини, що пронизує всю законодавчу й виконавчу практику заснованого Платоном «ідеального уряду»,» перевищує всі найжорстокіші режими, які знала історія. Те, що участь у державній змові караєтъся в «ідеальній державі» Платона смертю, або те, що смертна кара загрожує керівникам окремих груп, що вчинили антидержавні дії (мирні чи воєнні — байдуже), або рядовим громадянам за переховування вигнанця, або за перехід кордону, це ще не так дивно. Не лише здивує, а й збентежить будь-якого читача «Законів» ознайомлення з твором» [Логев А. Платоновский объективный идеализм и его трагическая судьба // Платон и его эпоха. — М., 1979. — С. 50].

У тексті ніби прямо йдеться про СРСР — державу робітників і селян — і наше суспільство «загального блага». Нечестивці, котрі мають власну думку, в такій державі підлягають ідеологічній обробці. «А якщо нечестивець маскується і лицемірить, бажаючи видати себе за пристойного, то для такого навіть мало однієї або двох смертей», — пише Платон [Там само. — С. 50]. Громадяни, які споруджували приватні святилища або здійснювали магічні обряди без дозволу на те держави, засуджувалися до смертної кари. Тих, з кого нічого взяти за блюзнірства (раби, люмпени), карали м'якше — побиттям або висланням за межі держави. За проповідь «нечестивих» ідей і «неправу» магію передбачалося довічне ув'язнення або «лікування» у психушці. Життєдіяльність трударів підлягала суворій державній регламентації. Якщо, наприклад, вільновідпущений накопичував досить великі статки, його «розкуркулювали» й знищували. Тих, хто займається одразу двома ремеслами, та ще й умудряється хвалити свій товар і вигідно його збувати, чекає в'язниця, штраф і вислання за кордон. За непошанування богів, начальників і батьків — смерть. За намір (лише за сам намір) убити когось — смерть… Задля підтримання сталості в суспільстві й в ім'я торжества ідеалів (світле майбутнє?!) загального благоденства автор обґрунтовує доцільність запровадження масових репресій.

Таким же жахом, страшним цинізмом віє і від другої концепції Платона в «Законах». В «ідеальній державі» всі повинні жити легко, весело й радісно. Мало того, всі зобов'язані гаряче схвалювати будь-які акції держави, повсякчас танцювати й співати з радощів. Уся держава, пише Платон, зверху донизу має співати, танцювати й хвалити своїх провідних стратегів. Як тут не згадати тридцяті пісенні роки в СРСР!

Але й цього замало. Єдиним змістом пісень і танців має бути хвала законодавству, несамовите славослів'я на адресу законів, законодавців, провідних політиків і стратегів. Ці загальні пісні й танці, відповідно до задуму Платона, мають приховувати звірячу жорстокість тоталітарної держави.

І, нарешті, третя — узагальнююча — концепція суспільного ладу, викладена в «Законах». В ній ідеться про те, що люди — це лише ляльки в руках богів і стратегів, лише іграшки для них і з власної волі нічого робити не можуть і зась. Саме крізь такі ляльки проходять нитки, за допомогою яких здійснюється управління суспільством. Смикнуть за одну нитку — люди роблять одне, смикнуть за другу — люди роблять інше. Як тут не вигукнути: та це ж наша «рідна» радянська концепція про людину-гвинтик!