Андрій Микулин - Концентраційні табори в Совєтському Союзі

Серед друкованої ворожої нам літератури останніх років, яка появилась у бібліотеках мордовських спецтаборів, перше місце займають памфлети Галана («Вибрані твори», 1954 р.) та Беляєва і М. Рудницькото («Под чужими знаменами»), наскрізь просякнуті чудовищною, вихованною, неперевершеною злобою та ненавистю до всього українського — некомуністичного.

Вам, нашій сучасній політичній еміграції, відведені на цих наклепницьких сторінках окремі розділи. Підкреслюються внутрішні неполадки, незгода, боротьба за провідницькі місця, жадоба наживи, недостача політичної зрілості. Наше відношення однакове до всіх засобів большевицької пропаганди. Ми не сумніваємось у крайній тенденційності живого і друкованого слова у совєтській «тюрмі народів». Ми твердо віримо, що, збагачені досвідом минулого, Ви з честю виконаєте завдання, які, звичайно, покладає народ на свою політичну еміграцію; що еміграційні роки не будуть для Вас «пропащим часом», що Ви проживете їх як найбільш доцільно й повернетесь на Україну з нерозтраченими надаремно життєвими силами, із знанням усіх досягнень передової європейської та світової думки, які можуть принести користь нашому народові, що перебування поза межами Батьківщини протягом довшого часу не розвіє — як кажуть з вітром Вашої туги за рідними сторонами та не зродить у серці бажання залишитись на все життя на чужині.

А тепер кілька слів про життєві умовини політв'язнів у совєтських спецтаборах післявоєнних років. Основні риси большевицької тюремно-лагерної системи не змінилися. Майже всі спецтабори розміщені в теренах незвичайно важких під оглядом природно-кліматичних умов (Колима, Таймир, Сибір, Комі, Казахстан). Час тривання кари за політичні провини: від 5 років (за одну спробу, як говорять жартом, «неблагонадьожно» подумати) до 25 літ т. зв. «ісправітєльно-трудових лагерей» та від 15–20 років каторжних робіт. У перші повоєнні роки голод, непосильна праця та жахливі гігієнічні умови забрали тисячі жертв з рядів політв'язнів, знову же у 1948 р. введено у спецтаборах т. зв. посилений режим замикання заґратованих бараків на ніч, обмеження листування до 2 листів у рік, заборона мати гроші на руках, штрафні бараки, заборона носити свій одяг, приказ носити тільки лагерний із номером на спині, заборона: робити виписки з книжок, робити ручні роботи, сходитись у більші гуртки і т. д. (при важкій 12-годинній праці та цілево підвищених нормах). Невиносимо важкі життєві умови викликали повстання в поодиноких лагерних осередках: у Воркуті (1952 р.), Норильську (весна-літо 1953 р.) та Кінґірі (Казахстан у 1954 р.). У повстаннях брало участь понад 40 тис. в'язнів різних національностей. В боротьбі з повстанцями ворог використовував всяку зброю, з танками включно. Ціною життя та здоров'я декількох тисяч вбитих і ранених друзів, ми добились знесення посиленого режиму і встановлення 8-годинного робочого дня.

В останніх роках большевики рішили похвалитись перед світом своєю гуманністю і почали видавати укази, м. ін. для політв'язнів, які в більшості випадків, не вводяться масово в життя (указ про звільнення із спецтаборів інвалідів, про «умовно-досрочне» звільнення із спецтаборів в'язнів, які відбули 2/3 кари). Після звільнення із спецтабору політв'язня жде — як правило — висилка в Сибір на неозначений час. У вересні цього року проголошено указ про амнестію для політв'язнів, які співпрацювали з німцями у воєнні роки. Офіціяльно наших в'язнів націоналістів називають большевики «бандерівцями» або «українсько-німецькими націоналістами», а амнестія до нас не відноситься. Ще один зайвий доказ брехливості большевицької системи.

Під кінець хотілось би нам сказати в ім'я правди, що ми завжди високо цінимо ім'я українського політв'язня і, в загальному, зуміли з'єднати собі прихильність та признання політв'язнів інших національностей.

Бувайте здорові, Дорогі Друзі!

Не забувайте нас та думайте про поворот на Україну!

Мордовія, 5.X.55 р.

Ми, в'язні мордовських спецтаборів, просимо прийняти до загального відома цілого культурного світу таке:

Ми українці, як прихильники всякому рухові, що стремить до свободи і правди, ставимося прихильно до всілякої культури і прогресу в усіх ділянках громадського життя, а рівно ж до самовизначення всіх народів, як і до самовизначення Української Соборної Держави. Підкреслюємо, що ми не стараємося перебільшувати фактів, які вже існують на території України від давна, ми не просимо ласки-помилування, ми ставимо резолюцію і домагаємось свого права на життя закономірно, яке повинен визнати весь культурний світ, світ цивілізації XX ст., століття очолюваного різними гуманними організаціями, починаючи від низових клітин і кінчаючи на державних провідниках, включно до великої всесвітньої Організації Об'єднаних Націй. Наш український народ, як і ряд інших народів опинився під займанчим чоботом червоної Росії, де нам відібрано всяке елементарне право існування на землі. Нас загнано в табори, засуджено строгими вироками на 10–25 р. не за бандитизм, як це вони (большевики) вияснюють перед світом, — не за підпал, убивства і зраду, лише за те, що ми, як і кожний волелюбний народ домагаємось свого законного права на своїй землі… Тому у нас виринає питання: чи знає культурний світ про умови, в яких находимося не лише ми — в'язні, але й весь наш народ? Чи знає культурний світ, що нас після відбуття вироку насильно засилають на т. зв. «цілинні землі» в Казахстан, Красноярський Край, на делеку північ, горланячи, що туди їдуть добровольці і комсомольці? Чи може уявити собі культурний світ українську державу без українського уряду, без української армії і без українського народу, якщо існує така держава (а вона повинна існувати), то чому не має армії зложеної з самих українців? Чому українці військову повинність відбувають за межами своєї батьківщини? Чому на наших землях дислокуються військові частини, складені з росіян та інших національностей, яким інтереси українського народу, якщо не суто ворожі, то чужі. Якщо ми зрадники своєї батьківщини і справедливо покарані: чому судили нас «народні», чи «військові» суди, склад яких далеко не український? Чому ми своєї кари не відбуваємо на території України, так страшно зруйнованої останньою війною і потребуючої відбудови? Чому нами освоюються недоступні дикі землі та ліси в той час, коли наших рук так потребує наша батьківщина? Чи знає культурний світ, що на масових табірних цвинтарищах будуються нові табори, міста, копаються канали, робляться спортивні площі, щоб затерти сліди цих злочинів? І так в Комі АРСР ст. Абезь 1, 4, 5-ий табори стоять на бувших кладовищах. У Мордовії ст. Леплей 3-а № 5, 1-й і 2-й поліровочні цехи, техкабінет і кузня — побудовані на людських кістках. Чи відомо про масові розстріли в'язнів (на Воркуті шахта № 29 розстріляно під керівництвом і з участю ген. прокурора Руденка), які домагалися лише прав політв'язня? Чи відомо, що в Казахстані л/о Кінґір, п/я 392 (3-я і 1-а колони) жінок і мущин давлено чотирма танками за те, що вони домагались своїх закономірних прав? Чи відомо культурному світові, що Україна крім штучного голоду 1933 р. живе впроголодь 38 років; що сьогодні зах. українські землі, охоплені водною стихією, присуджені на голодну смерть, позбавлені будь-якої помочі від «гуманної миролюбної», комуністичної Росії. В той час коли мільйони тонн хліба вивозиться закордони в цілях пропаганди, в той час, коли різні заграничні делегації відвідують зразкові (спеціяльні для показу) колгоспи і фабрики СРСР? Чи відомо, що Росія в післявоєнний період (1945–1955 рр.) руками мільйонів в'язнів підняла тяжку і легку промисловість на рівень вищий довоєнного, і що ці в'язні поставили питання про покращання умов необхідних для кожного дихаючого повітрям створіння (бо ж після 9-11-и годинної праці в шахтах в'язнів замикали в тісні смердючі бараки зі славнозвісними «парашами», як робочу худобу) то їх розстрілювали і душили танками, а багатьох судили другими вироками по 10–25 років і розвозили в закриті тюрми, де вони сидять до нині.