Андрій Микулин - Концентраційні табори в Совєтському Союзі

Одного дня через голосники почулося: «Увага, увага! Прибули висланці Москви, щоб переговорювати з вами! О третій годині по обіді прийдуть вони до табору». Ще перед визначеною годиною подвір'я табору переповнюється в'язнями. З їдальні виносять довгі столи. При них сидять Анатолій Задорожний, сивоволоса стара жінка, що перебуває в таборах уже 18 років та інші члени комісії. Точно о 3.00 годині до таборової брами підходять чотири в'язні. Вони мусять супроводити московських висланників, бо ті приходять до табору самі, без охорони. Нарешті висланники заходять до табору. Золоті нашивки та ордени виблискують на сонці.

— Заступник генерального прокурора МВД, генерал Долгіх! — говорить один з них і сідає за стіл.

— Заступник керівника ГУЛАГ-у, генерал Бичков, — представляється другий і засідає коло Анатолія Задорожного.

Переговори відбувалися при двох столах. Генерал Бичков устав, дістав з течки якісь папери і заявив, що частина домагань в'язнів є слушні і що уряд в тій справі ще до їхніх вимог ухвалив низку законів, але вони ще не прибули до Кінґіру. Генерал запевняє, що «уряд вирішив звільнити недолітків, інвалідів і хворих, встановити восьмигодинний день праці…»

— Що він плете? — запитує з натовпу один з українців. — Чи впився?

Анатолій Задорожний поставив вимогу, щоб до в'язнів прибув представник ЦК. Бичков нервово відповідає, що їх вислав ЦК і інших висилати не буде.

— В цьому таборі поплила кров! — заявив гостро Задорожний Бичкову. — Жадаємо справедливости. Ваші солдати, громадянине генерал, вмаршували без дозволу в табір і ми маємо 70 трупів та сотні поранених.

На тому висланці з Москви з табору відійшли. Тепер комісія в'язнів перебрала в таборі цілковиту владу. Кожний барак мав свого коменданта, господарська зона була бережена в'язнями і вони також пильнували, щоб приділи харчів були справедливі. Коли запаси почали вичерпуватися, самі в'язні зменшили свою щоденну порцію. В таборовій крамниці далі йшла торгівля і кожного вечора вільна касирка приходила забирати гроші. В таборі відбувалися Служби Божі, чергуючись православна з католицькою. На дахах їдалень вивішено прапори Червоного Хреста. Для зазначення смутку і жалоби по в'язнях, які загинули, прапори були облямовані широкою чорною стрічкою. Радіо МВД оголосило місцевому населенню, що в таборі панують вбивства, грабунки і ґвалтування і що в'язні створюють велику небезпеку для міста. Тоді в'язні почали надавати через свій радіоапарат, що вони вимагають від міста делегацію, яка мусить сама переконатися, що діється в таборі. З міста прийшла делегація: інженери, майстри, будівники та інші робітники з підприємств. Вони перейшли через бараки і дістали від комісії потрібні пояснення.

Вістка про страйк в Кінґірі дійшла і до табору Десґаскану. 14 000 в'язнів Десґаскану приєдналися до страйку кінґірців, а на запит таборової влади, які їхні вимоги, вони відповіли: ті, що й в Кінґірі. Таборова влада залякувала в'язнів Десґаскану, що кінґірці немов би перекуплені американцями і тому треба їх берегтися.

В'язні-повстанці Кінґіру вирішили звернутися до міжнароднього Червоного Хреста через радіо і збудували надавчий апарат. Ті, які знали англійську абетку морзе, день і ніч висилали на зміну на коротких хвилях прохання в'язнів про допомогу і пояснювали вимоги в'язнів до влади. Про те, де знаходиться радіоапарат, знали тільки три члени таборової комісії. Але апарат був дуже слабий. На наказ Анатолія Задорожного в'язні розпочали, виробляти в таборі примітивну зброю. Ковалі день і ніч кували в таборовій кузні зброю з віконних ґрат. Над табором літали літаки і робили знімки з усіх приготувань в'язнів. МВД розпочало евакуювати Кінґір, розсіваючи бурхливі чутки, що повстанці хочуть висадити у повітря ціле місто. Перед евакуацією населення попереджувало в'язнів, щоб вони були обережні, бо МВД підготовляє наступ.

— Якщо до 24 червня не повернетеся знову до праці, до табору ввійдуть військові частини, — заповів комендант табору через голосники. — Табір Кінґір буде розв'язаний, а всіх вас вивезуть на Колиму.

Але ніхто в таборі не думав переривати повстання і ніхто не йшов до праці, доки будуть сповнені всі вимоги в'язнів. Ті, хто не хотів страйкувати, покинули табір ще першого дня. Таких було 150 осіб.

Вночі 26 червня табір освітлено тисячами ракет, а через таборову браму величезною потворою просувався танк. За ним другий. МВД-исти, йдучи під прикриттям танків, стріляють по в'язнях і проколюють баґнетами ранених. Бичков наказує вийти з бараків. Другий і третій бараки завзято обороняються. На емведистів летять ручні гранати. Два рази оборонці другого бараку відбили наступ. Старий вірменин виходить з бараку і хоче передати емведистам, що в'язні піддаються. Але в цей час його забиває куля емведистів, а один з них відрізав йому голову і кинув до бараку. Повстанці боряться з величезним завзяттям і емведисти перед ними відступають. Генерал Бичков стоїть при вікні на четвертому поверсі будинку по другому боці табору і звідти керує «операцією». Він дає наказ другому відділові ляйтенанта Кирієнка допомогти відділові Антонова. Бичков бачить перед собою всю площу табору, на якому відбувається жорстокий бій. На дахах м. Кінґіру зібралися мешканці, які пильно стежать за перебігом бою. В цей час до табору знову прибувають нові танки та війська. В маленькій кімнатці другого бараку жіночого табору стоїть радіоапарат в'язнів. Радист, знаючи про прибуття танків, перетяв собі на руках жили, але не перестав посилати в повітря: «СОС! СОС! Рятуйте нас, рятуйте наші душі — нас вбивають!» До останнього віддиху він передавав у етер прохання про допомогу.