Андрій Микулин - Концентраційні табори в Совєтському Союзі

г) кожний в'янень буде мати право раз на місяць писати листа до рідних;

ґ) в разі систематичного перевиконання норм та доброї поведінки, кожний в'язень, за дозволом начальника режиму, може побачитись раз на рік з рідними;

д) всі в'язні мають право подавати прохання про перегляд його судової справи комісії, яка прибуває з Москви.

Але в'язні взагалі відмовилися розмовляти про ті справи з таборовою адміністрацією.

Характеристичним є те, що на всі заяви про перегляд справи засуду, кожний в'язень потім одержав з Москви таку відповідь: «Вашу заяву про перегляд справи засуду розглянено. Ви засуджені справедливо і не має причини до перегляду Вашої справи. Після відбуття терміну кари будете з табору звільнені».

Найміцніше тримався табір ч. 29. В'язні на загальних зборах вибрали власну адміністрацію, до якої увійшли в переважній більшості українці; усунули з табору коменданта та його наставників, а для дотримання порядку призначили своїх наглядачів. Всі продукти взято на облік, в першу чергу ними забезпечено хворих, а кожному в'язневі приділено тверду норму харчів. В'язні, які сиділи в карцері за т. зв. «порушення» дисципліни праці чи таборового режиму за вийнятком тих, які сиділи за кримінальні злочини, були звільнені. Натомість до карцеру замкнено всіх донощиків та сексотів. Два рази генерал Дерев'янко намагався через радіоголосник умовити в'язнів капітулювати та підпорядкуватись наказам влади, але нововибрана таборова адміністрація поставила категоричну вимогу, що вона буде говорити тільки з представниками ЦК КПСС.

За цей час Дерев'янко стягнув війська і оточив ними табір. Всі в'язні зібралися перед таборовою брамою, міцно взяли один одного за руки і створили перед вояками своїми тілами стіну. Попереду стояли українці з своїм проводом та співали українські підпільні революційно-націоналістичні пісні. Жива стіна з в'язнів наступала на вояків, і в цей час Дерев'янко наказав стріляти. На місці було забито 64 в'язнів та 200 важко поранено, які за декілька днів померли. 90 % з них були українцями.

Повстання в таборах Воркути московська влада зліквідувала дуже жорстоко, а потім виарештувала велику кількість українців, поставила їх перед таборовим судом та засудила або на довічне ув'язнення, або на кару смерти. Велику кількість ув'язнених українців вивезено з Воркути до таборів Колими та Кінґіру (Казахстан). Про повстання в совєтських концтаборах в закордонній пресі з'явилося багато різних статей та інформацій. Писалося про них і в українській еміґраційній пресі, а особливо дуже багато в часописі «Шлях Перемоги» (Україніше Вохеншріфт-Мюнхен). Щоб не повторюватись, передаємо тут скорочено за «Шляхом Перемоги» як відбувалися повстання в совєтських концтаборах. Свої статті «Шлях Перемоги» поміщував на підставі повідомлень американського журналу «Сатурн» ч. 1 за січень-лютий 1956 року. Статті до журналу писав Поль Бартон, який зібравши різні інформації, старався дати приблизну аналізу положення в концтаборах та причини, які довели до повстання.

В умовах, що заіснували в концтаборах до вибуху повстань та страйків, зміни в таборовому режимі і поширення підпільної діяльности повстанських організацій мали не менше значення, ніж смерть Сталіна і післясталінські зміни в Москві.

Перший вибух повстання був в Караґанді ще за часів життя диктатора в 1952 р. Згідно з повідомленнями колишніх засланців з Воркути, які чули оповідання групи 300 українців, переведених з Караганди в табір ч. 3 на Воркуті за активну участь у повстанні, організація повстання було справою підпільної організації українців, колишніх повстанців — вояків УПА, які боролися під, час війни як проти німецьких, так і проти совєтських окупаційних військ в Україні.

З хвилиною приходу цих українців в караґандинський табір, в ньому панувала банда кримінальників. Вона стояла в порозумінні з адміністрацією, яка з допомогою «уголовних» не тільки «підтримувала» дисципліну, але систематично тортурувала і обкрадала в'язнів. Між українцями та кримінальними злочинцями відразу ж дійшло до конфлікту та кривавого зудару. Зудар закінчився справжнім повстанням, у висліді якого диктатура злочинців була цілковито зламана. Після повстання адміністрація, борючись з українськими впливами, що взяли тепер верх, розкинула їх по різних таборах інших областей СССР. Чоловіків заслано до Воркути та в Норильськ, пізніше в Тайшет. Вони були самі тим «дріжджам», на якому зросли страйки та повстання по інших таборах.